Розділ 10. Антон

Я не збирався їхати до брата так рано, але щось змусило мене сісти в машину і податися в маєток. Дорога була знайома, і чим ближче я під’їжджав, тим важче було стримувати відчуття, ніби мене тягне у вир, із якого вже не вирватися.

Коли помічник відчинив двері й провів мене всередину, я почув голоси з верхнього поверху. Сварка. Владислав говорив різко, жорстко, його тон я впізнавав завжди. А інший голос був тихий, але впертий, тремтячий від напруги. Софія.

Я піднявся сходами й зупинився на порозі коридору. Те, що я побачив, змусило мої пальці стиснутися в кулаки.

Владислав притис Софію до стіни, схопивши її за лікоть так, що вона навіть не могла ворухнутися. Його обличчя було суворе, холодне, очі світилися тим небезпечним вогнем, який я добре знав. А вона стояла, горда попри сльози, і вперто не відводила погляду.

— Ти підеш на сніданок, Софіє, чи я маю наказати занести тебе туди силою? — його голос був рівним, але від того ще страшнішим.

У мені все стислося. Я хотів кинутися до нього, вирвати її з його рук, розбити йому обличчя за цей погляд, за цей тон. Але я застиг. Стояв збоку, спостерігаючи. Я добре вмів приховувати емоції. І цього разу довелося вдати холод.

— Ви чого влаштовуєте сцени з самого зранку? — промовив я, роблячи крок вперед, наче мені байдуже. — Владислав, може, ти перегинаєш із дисципліною?

Брат кинув на мене короткий погляд. Його хватка не послабла.

— Вона повинна навчитися слухатися. Інакше з нею неможливо.

Я зустрів погляд Софії. Її очі світилися страхом і протестом водночас. Вона мовчала, але в цьому мовчанні було більше крику, ніж у будь-яких словах.

Моє серце калатало так, що я ледве стримувався, щоб не втрутитися.
Я уявив, як моя рука зривається й б’є Владислава. Як я відштовхую його від неї. Але замість цього я залишався нерухомим, а маска байдужості застигла на обличчі.

Бо я знав, що лише один невірний крок і він все зрозуміє. Він відчує, що Софія для мене більше ніж я показую. Тож я стояв і говорив холодним тоном:

— Все одно примушувати жінку силою не найкращий спосіб довести, що ти правий.

Софія дивилася на мене так, ніби чекала, що я врятую її. А я… я зраджував її вдруге.
Владислав затримав мої слова у тиші, його пальці ще кілька секунд стискали руку Софії, наче він вагався. Потім він повільно відпустив її, але не відступив убік.

Софія ковзнула вздовж стіни, наче хотіла сховатися, й лише її очі все ще палали. У них був страх… і невимовне прохання.

— Я впораюся з нею, — сказав Владислав рівно, навіть не глянувши на мене. — У моєму домі вона робитиме так, як я скажу.

— О, я й не сумніваюся, — відповів я, силоміць виштовхуючи байдужу усмішку. — Але, брате, може, варто іноді бути м’якшим? Ти ж не купив собі коня.

Його погляд вп’явся в мене, холодний, наче лезо.

— Вона моя наречена, Антоне. Моя майбутня дружина. І я вирішуватиму, що для неї правильно.

Я зустрів його погляд і ледь знизив плечима.

— Твоє право. Але іноді надто сильна хватка може зламати, а не виховати.

У його очах блиснуло щось схоже чи то на гнів, чи то на підозру. Ми стояли один навпроти одного, наче два суперники, які ще не зійшлися у справжній бій, але вже готуються.

Софія тим часом стояла осторонь, обхопивши себе руками. Вона дивилася на мене так, що мені хотілося кричати: «Вибач! Я мушу мовчати!» Але замість цього я відвернувся й пішов вперед коридором.

— А ти чого приїхав? — сухо спитав Владислав, рушаючи за мною.

— Хотів подивитися, як ти готуєшся до весілля, — кинув я через плече. — Все ж подія серйозна.

— Подія, яку я не дозволю зіпсувати, — його слова прозвучали тихо, але вагомо.

І в цій тиші я відчув, як він підозрює мене. Якось інтуїтивно Владислав завжди відчував, де слабке місце в інших. І тепер мені треба було бути обережним вдвічі більше. Бо моє слабке місце стояло за його спиною, з блідими щоками й очима, повними відчаю.

Ми увійшли до кабінету Владислава. Високі полиці з книгами, темне дерево, масивний стіл, на якому ідеально рівно лежали документи усе тут дихало його характером.

Він налив собі віскі й мовчки зробив ковток. Я стояв біля вікна, спостерігаючи, як від світла лампи на склі відбивається моє власне обличчя. І раптом зірвався:

— За що ти так із нею?

Владислав підняв на мене брови.

— Це що допит?

— Ні, — я знизав плечима, роблячи вигляд, що питаю без особливого інтересу. — Просто цікаво. Здавалося, ти хотів наречену, а не собачку.

Він поставив склянку на стіл із тихим дзвоном.

— Ти нічого не розумієш. Софія вперта. Вона відмовилася вийти на сніданок, і я мушу показати їй, хто тут господар.

Я стиснув зуби, намагаючись не видати гніву.

— А може, їй просто важко звикнути? Вона ще дитина, Владислав.

— Вона наречена, — перебив він холодно. — І скоро буде дружиною. Я не можу дозволити їй навіть думати про втечу. Тому я й забрав її з батьківського дому. Тут у неї не буде шансів втекти.

Я відчув, як серце стислося. Він сказав це так просто, так впевнено, ніби говорив про контроль над бізнесом, а не над живою людиною. Я зробив кілька кроків, обережно підбираючи слова:
— Якщо вже ти так хвилюєшся… я можу трохи пожити тут. Приглядатиму за нею, поки тебе не буде.

Його погляд звузився, він нахилив голову, немов намагаючись прочитати мене.

— І навіщо тобі це?

Я змусив себе всміхнутися, легковажно, майже насмішкувато.

— А чому ні? Хтось же має переконатися, що вона не вистрибне у вікно, поки ти в офісі. Тобі ж спокійніше буде, правда?

Владислав задумався, ковтаючи мої слова. Його пальці постукували по склянці, а очі шукали у мені щось більше, ніж я показував.

Всередині я чув, як б’ється моє серце. І знав, що граю з вогнем. Владислав довго мовчав. Лише звук льоду у склянці порушував тишу. Я бачив, як він дивиться на мене, оцінює, шукає бодай натяк на приховані мотиви. Я ж, зберігав маску байдужості, розслаблено відкинувшись на спинку крісла, наче все це не більше ніж невимушена розмова.