Розділ 9. Софія

Машина зупинилася перед високими кованими воротами. Вони відчинилися без жодного звуку, ніби чекали лише на нас. За ними простягався величезний двір, залитий світлом ліхтарів, що різко контрастувало з темрявою вечора.

Я притиснулася до дверцят, ніби могла злитися з машиною й зникнути. Чим ближче ми під’їжджали до будинку, тим сильніше в мене стискалося серце.

Особняк здіймався над усім, мов кам’яний велетень. Величезні вікна світилися теплим жовтим світлом, але від нього не ставало затишніше. Навпаки, цей дім видавався холодним, безжальним, як і його власник.

— Виходь, — коротко кинув Владислав, відчинивши дверцята зі свого боку.

Я вагалася лише мить, але його погляд не залишив мені вибору. Вийшовши, я відчула, як холодний вітер вдарив у обличчя, змішавшись із запахом свіжої трави й бензину.

Ми піднялися сходами. Я відчувала на собі його руку, яка міцно тримала мене за лікоть. У цьому захваті не було ніжності лише контроль.

Двері відчинилися, і я опинилася в розкішному холі. Мармурова підлога, дзеркала у золотих рамах, кришталеві люстри, сходи з темного дерева, що вели нагору. Все виглядало так, ніби я потрапила в палац. Але замість захоплення я відчула лише тремтіння. Бо знала, що це не палац. Це клітка. Золота, блискуча, але клітка.

Владислав нахилився до мене й тихо промовив:
— Звикай. Це твій дім тепер.

Я зустріла його погляд і вперше не відвела очей.
— Ніколи.

Він ледь усміхнувся. Усмішка була холодною, мов лезо ножа.
— Побачимо.

Він йшов вперед впевненим кроком, а я, наче прив’язана, тягнулася за ним. Ми піднялися широкими сходами на другий поверх, де коридори були довгі й холодні, мов у музеї. Двері одна за одною виглядали величними, але водночас непривітними. Владислав відчинив одну з них і пропустив мене всередину.
Я завмерла.

Це була спальня. Простора та розкішна. Велике ліжко з темним дерев’яним узголів’ям, важкі шовкові штори, світильники з м’яким світлом. Усе виглядало надто особистим та надто чужим.

— Це твоя спальня? — запитала я, намагаючись стримати паніку.

Він пройшов у кімнату, навіть не озирнувшись:
— Від сьогодні це й твоя спальня теж.

Я відсахнулася на крок назад, притискаючись до стіни.

— Ні! Я не залишуся тут…

Владислав різко розвернувся. Його очі звузилися, і в них блиснула небезпечна іскра.

— У тебе немає вибору.

Він підійшов ближче, зупинився так, що я відчула його терпкий та важкий запах, наче він пронизував мене до кісток.

— Але, — раптом його голос став рівним, майже холодно-ввічливим, — я дам тобі два дні.

Я підняла погляд, не розуміючи.

— Два дні до весілля я спатиму в кабінеті, на дивані, — промовив він тихо, але кожне слово було, як вирок. — Я можу бути джентльменом.

На мить я видихнула з полегшенням, та він нахилився до мого вуха, і від його подальших слів мене скувало, мов кригою:
— Але у першу шлюбну ніч я повернуся. І тоді ніхто й ніщо не стане між мною та моєю дружиною.

Я закусила губу до крові, намагаючись не ойкнути від жаху. У грудях стискався крик, але я не дозволила йому вирватися.

Владислав відступив на крок, ніби нічого й не сталося, і взяв із тумби свій телефон.

— Відпочивай. У цьому домі тобі не бракуватиме нічого.

Він вийшов, залишивши мене саму посеред чужої спальні, яка тепер мала стати моєю. А я стояла, тремтячи, і відчувала, що він не пожартував.

Двері зачинилися за Владиславом, і в кімнаті запанувала тиша. Лише моє серце билося так гучно, що здавалося, його стукіт розноситься стінами цього чужого дому.

Я повільно опустилася на край величезного ліжка. Розкішні подушки, дорогі тканини усе це мало би викликати захоплення, але я відчувала тільки холод. Цей дім не був моїм прихистком. Це була клітка, вибудувана з мармуру й золота.

Я доторкнулася до щоки. Вона ще пекла від удару, який він мені дав у машині. Мені хотілося стерти цей спогад, але він пульсував у пам’яті кожною жилкою, нагадуючи, що тепер він не просто мій наречений. Він мій кат.

Сльози навернулися на очі, але я заплющила їх, намагаючись стриматися. Бо сльози нічого не змінять. Вони не повернуть мені свободу, не зроблять мене сильнішою.

І тут у пам’яті спалахнув інший образ. Його руки, що тримали мене, гарячі й жадібні губи. Антон. Його поцілунок був забороною і спасінням водночас. Я відчувала до нього ненависть за те, що він зруйнував мою крихку броню, але водночас у мені палало бажання, від якого я боялася власних думок.

Він був тим, кого я мала уникати найбільше. Але саме його присутність запалювала у мені життя. Я схопила подушку й міцно пригорнула її до грудей, ніби вона могла заглушити цей безлад у моїй голові.

А ще...батьки. Я ніяк не могла збагнути, як вони так легко віддали мене. Мати мовчала, бо батько змусив. Для них я лише спосіб врятуватися від боргів. Ніхто навіть не подумав про мене. Про мої мрії. Про те, що я хочу вступити до університету, жити власним життям, а не чужим.

Я відчувала себе зрадженою усіма.
Залишеною сам на сам із цим пеклом. Я лягла на холодні простирадла, втупившись у темну стелю. У голові крутилося одне:
я не зламаюся. Я знайду спосіб вирватися. Навіть якщо доведеться знищити все, що вони запланували. І хоч у горлі стояв клубок, у грудях розгорався вогонь. Вогонь ненависті й відчаю та він стане моєю силою.

Ранок зустрів мене яскравим світлом, що просочувалося крізь важкі штори. Я прокинулася в розкішному ліжку, але замість відчуття комфорту було лише бажання втекти.

Ледь я підвелася й сіла на край матраца, двері тихо відчинилися. У кімнату зазирнула жінка середніх років у строгій уніформі, з опущеними очима. Її обличчя видавало, що вона тут не перший рік, і добре знає правила цього дому.

— Доброго ранку,  Софіє, — сказала вона обережно, — Владислав Сергійович наказав покликати вас на сніданок.

Я відчула, як у грудях піднімається хвиля протесту. Він думав, що я покірно встану, сяду за стіл і гратиму роль слухняної нареченої? Після всього, що сталося вчора?