Розділ 8. Софія

Я не спала всю ніч. Лежала, втупившись у стелю, а на губах усе ще горів смак його поцілунку. Я намагалася стерти цей спогад, але він був занадто яскравим, занадто болісним, занадто справжнім.

Його дотики палили мене навіть тепер, коли між нами були стіни й кілометри тиші. Він увірвався в моє життя, у мій простір, у мою голову так нахабно, що я не встигла ні сховатися, ні захиститися.

А потім просто пішов. Зник, наче нічого й не сталося. Я ненавиділа його за це. Ненавиділа за те, що він зруйнував мою байдужість. За те, що змусив мене відчути щось, чого я відчувати не мала права.
Бо він — брат Владислава. Бо через два дні я стану дружиною іншого.

Я прокручувала в голові його слова, його погляд. У них було стільки сили й небезпеки, що мені ставало страшно. І водночас, соромно перед собою, бо чому ж тоді я не відштовхнула його, чому відповіла на поцілунок?

Можливо, тому що в мені ще горить маленька іскра життя, яку не зміг загасити ні мій батько, ні Владислав зі своїм владним поглядом. Можливо, тому що я відчайдушно шукала порятунку навіть у руках того, хто сам став моєю новою проблемою.

Я заплющила очі й уявила майбутнє: весільна сукня, обручка на пальці, Владислав поруч… і Антон десь у тіні, з тим самим усміхом, що роз’їдає рани. Моє життя ставало замкненою кліткою, і цей поцілунок лише сильніше нагадував, що ключа від неї я не маю.

Я ще сиділа на краю ліжка, коли у дворі загуркотів двигун. Серце стиснулося, наче хтось холодними пальцями здавив його. Я підійшла до вікна й побачила чорний автомобіль, такий самий бездоганний, як і його власник.

Мати поспіхом вибігла у коридор, поправляючи волосся. Батько вже стояв на ґанку, чекаючи. Я ж залишалася в кімнаті, стискаючи край сукні, доки не почула його голос внизу.

— Де вона? — рівний, але твердий. Голос, який не терпів відмов.

Я спустилася повільно, намагаючись приховати тремтіння в колінах. Владислав стояв посеред коридору у темному костюмі, стриманий, як завжди, з тим самим холодним поглядом, у якому не було ані сумніву, ані запитання.

— Збирай речі, — сказав він, навіть не вітаючись. — Ти поїдеш зі мною.

— Що? — я відчула, як земля зсунулася з-під ніг. — Чому?

Його очі звузилися, в них промайнув ледь помітний вогник роздратування.

— Бо я хочу, щоб ці два дні ти провела у моєму домі. Я не маю наміру перед весіллям шукати наречену-втікачку.

Я різко вдихнула.

— Тобто ти навіть не довіряєш мені залишитися вдома?

— Довіра має бути заслуженою, — відповів він спокійно. — А ти ще нічим її не заслужила.

Мати опустила голову, батько кивнув, наче все це було природно. А я стояла, відчуваючи, як у моїй душі здіймається буря.

Я думала про вчорашній поцілунок. Про Антона, який змусив мене втратити контроль над собою. І тепер мені доведеться провести два дні під одним дахом із Владиславом. Два дні, перш ніж я назавжди стану його дружиною.

— Я нікуди не поїду, — сказала я твердо, дивлячись йому прямо в очі. Голос тремтів, але я не зводила погляду. — Це мій дім. І я маю право залишитися тут.

— Маєш право? — його брови ледь піднялися, і на губах з’явилася холодна тінь усмішки. — Твої права закінчилися в ту мить, коли я закрив борги твоєї родини.

— Я не твоя річ! — випалила я. — І не смій зі мною так говорити!

Батько кинув на мене гнівний погляд.
— Замовкни, Софіє! Владислав знає, що робить.

— Ні! — я відступила назад, вчепилася руками за дверну раму, відчуваючи, як пальці боляче біліють. — Я залишуся тут!

Наступної миті Владислав рушив вперед. Його кроки були повільними, але в них відчувалася така рішучість, що кров застигла в моїх жилах. Він схопив мене за зап’ястя, і від дотику його пальців я ойкнула, бо хватка була залізною.

— Відпусти! — закричала я, вириваючись. — Ти не маєш права!

Він рвучко підтягнув мене ближче, нахилився так, що його обличчя опинилося небезпечно близько до мого. У його очах горів вогонь, і від нього мені стало страшно до тремтіння.

— Ти поїдеш зі мною, Софіє. Добровільно чи силою, вирішуй сама.

Я спробувала відштовхнути його, але він різко підняв мене, немов я нічого не важила, і потягнув до виходу. Я била його кулаками по плечах, кричала, але він навіть не здригнувся.

— Мамо! — закричала я у відчаї, шукаючи хоч якоїсь підтримки. Але мати лише відвернулася, прикривши обличчя руками.

Владислав відчинив двері, і холодне повітря вдарило мені в обличчя. Він майже силоміць затягнув мене у чорний автомобіль. Дверцята зачинилися за мною з глухим звуком, що більше нагадував клацання замка клітки.

Я сиділа, важко дихаючи, сльози котилися по щоках. Владислав сів поруч, випромінюючи холодну впевненість.

— Досить вистав. Тепер ти там, де маєш бути.

У моїх грудях палала ненависть. І водночас  відчай. Я знала, що від цієї миті я вже не належала собі.

Я сиділа в машині, відвернувшись до вікна. Дорога тягнулася нескінченною стрічкою, і в мені вирувала лише одна думка, щоб втекти.

Я стиснула ручку дверей, відчуваючи, як серце шалено калатає. Якщо натисну, то може, зможу вискочити, навіть на ходу. Краще зламати собі ноги, ніж залишитися в його владі.

Я різко смикнула за ручку. Дверцята трохи відчинилися, але рука Владислава в ту ж мить міцно схопила мене за лікоть і рвучко потягнула назад.

— Спробуєш ще раз і пошкодуєш, — його голос був низьким, сповненим крижаного спокою.

— Я вже шкодую, що взагалі бачу тебе! — випалила я, задихаючись від люті. — Краще вмерти, ніж стати твоєю дружиною!

Я спробувала знову вирватися, але цього разу його реакція була блискавичною. Владислав різко зупинив машину на узбіччі, нахилився до мене й, перш ніж я встигла зрозуміти, що відбувається, його долоня з усією силою вдарила мене по обличчю.

Біль пройняв щоку, в очах потемніло, а серце на мить завмерло. Я застигла, не вірячи, що він справді це зробив.