Розділ 7. Софія

Місто здавалося ще гучнішим, ніж завжди. Торговий центр світився яскравими вітринами, ніби на зло моєму настрою. Мати тримала мене за руку й без кінця повторювала:
— Доню, нам треба все встигнути. Сукні,  туфлі та прикраси…

Я мовчала. Слухняно йшла за нею, хоча кожен крок віддавався болем. Усі ці речі купувалися не для мене, а для тієї «нареченої», яку з мене намагалися зробити.

Ми обрали кілька суконь, і продавчиня повела мене до примірочних. Я зачинилася зсередини, повільно зняла верхній одяг і поглянула на своє відображення у вузькому дзеркалі. Обличчя виглядало блідим, а очі  втомленими. Я торкнулася тканини нової сукні й відчула холод, ніби вона була не вбранням, а ще однією пасткою.

— Тобі допомогти? — раптом пролунав тихий чоловічий голос.

Я здригнулася. Серце зупинилося, коли за спиною відчинилися двері. У тісний простір примірочної ковзнув Антон.

— Ти?! — прошипіла я, вражено відступивши. — Ти божевільний! Що ти тут робиш?!

Він прикрив двері за собою й став так близько, що між нами залишився лише подих. Його очі були темними, в них горіло щось, що я боялася навіть назвати.

— Не кричи, — прошепотів він. — Мати почує.

— Чого ти хочеш? — мій голос тремтів, але не від страху.

Він нахилився ближче. Я відчула тепло його тіла, запах парфумів, легку хрипоту в голосі.

— Я сам не знаю… — його погляд ковзнув по мені. — Але не міг втриматися.

Мої пальці стиснули тканину сукні, щоби не тремтіти. Простір між нами зник. У тісноті примірочної кожен рух, кожен подих здавався забороненим.

— Антоне… — вирвалося в мене тихим шепотом.

Між нами спалахнула тиша, така напружена, що повітря стало важким. Він простягнув руку й торкнувся мого зап’ястка. Цей дотик обпік сильніше за будь-яке слово.

Я знала, що це неправильно. Що я мала б відштовхнути його, закричати та втекти. Але замість цього серце билося так, наче чекало саме цього моменту. Я дивилася на нього широко розкритими очима, намагаючись дихати рівно.

— Ти… ти стежив за нами? — прошепотіла я, голос зрадницьки тремтів.

Антон усміхнувся куточком губ, але в його очах світився вогонь.

— Так, — сказав він відверто. — Я бачив, як ви зайшли сюди. І не зміг пройти повз.

— Ти… — я зупинилася, бо слова застрягли в горлі. — Ти розумієш, що це ненормально?

— А хіба нормально віддавати тебе моєму братові, наче річ? — його голос став хрипкішим та гарячішим. — Хіба нормально дивитися, як тобою маніпулюють, і мовчати?

Я зробила крок назад, але він йшов за мною, доки мої плечі не вперлися в холодну стіну.

— Антон, не треба… — прошепотіла я, хоча сама не вірила у власні слова.

— Треба, Софіє, — його пальці торкнулися мого обличчя, ніжно, але водночас владно. — Бо інакше я зійду з розуму.

Я відчувала, як у мені борються дві сили. Одна шепотіла втекти, а інша тягнула до нього, наче до вогню.

— Ти… ненавидиш мене, правда? — він нахилився ближче, наші обличчя розділяли лише сантиметри.

— Я ненавиджу вас обох, — вирвалося з мене. Але в голосі було занадто мало ненависті, і він це відчув.

Його погляд став глибоким та небезпечним.

— Тоді поцілуй мене з ненавистю, — прошепотів він.

І перш ніж я встигла відповісти, його губи накрили мої. Поцілунок був гарячим, різким, повний забороненого бажання. Мої руки мимоволі зімкнулися на його сорочці, серце шалено калатало. Я знала, що це злочин, що це неправильно. Але в ту мить світ зник, залишилися тільки ми й ця безумна, болісна пристрасть.

Його губи накрили мої раптово, наче полум’я, що спалахує від іскри. Поцілунок був різким, гарячим, без дозволу, але й без вагань. У ньому була злість, заборона та відчай.

Я застигла лише на мить. Моє тіло хотіло вирватися, але душа… душа зрадила мене першою. Серце калатало так, що віддавалося в скронях, пальці самі зімкнулися на його сорочці, стискаючи тканину.

«Це неправильно. Це злочин. Це брат мого майбутнього чоловіка…» — думки билися одна об одну, та губи все одно відповідали. У мені щось прорвалося, і я потонула в ньому, у його теплі, у силі його дотиків.

Антон тримав мене так, наче боявся відпустити, наче я могла зникнути будь-якої миті. Його рука ковзнула по моєму обличчю, ніжно й владно водночас, змушуючи піддатися ще більше. Він смакував мене жадібно, жорстко, а я… я відчувала, як моє тіло палає від кожного дотику.

Моє серце кричало: «Ні!», але губи шепотіли: «Так… ще…» Я ненавиділа його в цю мить так само сильно, як і бажала.
Я ненавиділа себе за те, що дозволила цьому статися, що не відштовхнула його, що відповіла на цей поцілунок.

І водночас я відчувала дивне, болюче звільнення. Здавалося, що всі ті емоції, які я ховала під замком і злість, і страх, і пристрасть, вибухнули й розлилися в кожному нашому дотику.

Коли він відірвався від мене, я ледь змогла вдихнути. Його погляд був темним, глибоким, у ньому читалася небезпека, від якої у мене тремтіли коліна.

Я притулилася спиною до холодної стіни примірочної, намагаючись зупинити цей вихор у собі. «Що я роблю? Чому дозволяю йому? Чому моє тіло зраджує мою ненависть?»

Я ще відчувала смак його губ, коли слова вирвалися самі, наче крик із глибини душі:
— Антоне… через два дні я стану дружиною твого брата. Це… це неправильно!

Мій голос тремтів, я притискалася до холодної стіни, наче вона могла втримати мене від прірви, у яку я вже падала. Серце билося так голосно, що здавалося, його чує увесь торговий центр.

Антон мовчав. Його груди піднімалися важко, погляд був гострим, темним, небезпечним. Він ніби вагався між тим, щоб знову нахилитися до мене, і тим, щоб відійти.

— Скажи щось! — я вимовила майже благаючи. — Скажи, що це була помилка! Що цього не повинно було статися!

Він повів плечем, наче стряхував із себе напруження, і ледь всміхнувся тією гіркою усмішкою, яка завжди ховала його справжні емоції.