Розділ 6. Софія

Мені хотілося кричати. Хотілося викинути з рук цю ненависну сукню, кинути її в обличчя Владиславу й втекти світ за очі. Але я лише стояла, стискаючи тканину в пальцях, і відчувала, як у грудях щось ламається.

Я ненавиділа його. Його холодний голос, спокійний тон, наче він мав право вирішувати все за мене. Владислав дивився на мене так, ніби я вже була його власністю, наче мої сльози й крики нічого не значили.

Але найбільше боліло не це. Антон.
Я дивилася на нього, коли він говорив. І в його словах я шукала порятунку, хоч маленького знаку, що він інший, не такий, як брат. Я бачила співчуття в його очах… чи мені тільки здавалося? Я вірила, що він стане на мій бік.

Але він промовив слова, які вдарили сильніше за будь-яку Владиславову образу. «Плаксивий токсик»… «Дитина»…
Він знецінив мене при всіх. При батькові, при Владиславові, при моїй матері, яка мовчала, стискаючи в руках свою хустку.

У ту мить я зрозуміла, що вони обидва однакові. Владислав зі своєю владою та Антон  із вдаваним захистом, що виявився приниженням. Вони дивляться на мене зверху вниз, як на іграшку, яку можна зламати чи продати.

Сльози палили очі, але я не дозволила їм впасти. Я стояла з піднятим підборіддям і клялася собі, що не заплачу при них. Не подарую цього задоволення.

Всередині жила тільки одна емоція. Ненависть. До Владислава, який хоче зробити мене своєю. І до Антона, який показав, що я помилилася, думаючи, ніби в ньому є щось інше, людське.

Моє серце стискалося, але разом із болем у ньому зароджувалася рішучість. Якщо вони думають, що я зламаюся, то вони помиляються.

Двері зачинилися, і в домі знову запанувала тиша. Я ще довго стояла в коридорі, стискаючи сукню, ніби це був доказ мого приниження. Лише коли машина братів зникла за поворотом, я дозволила собі впасти на стілець.

Мати підійшла тихо, обережно, наче боялася налякати мене. В руках вона все ще тримала ту зім’яту хустку, яку жала протягом усього візиту.

— Софіє… доню, — її голос тремтів, — будь ласка, не муч себе. Все владнається.

Я різко підняла очі.

— Владнається? Ти справді в це віриш? — мій голос зірвався, і я відчула, як в очах блиснули сльози. — Мене віддають чужому чоловікові, як річ. Ти бачила, як вони поводяться зі мною! І ти мовчала!

Мати опустила плечі, її руки безсило звисли.

— Я не можу йому перечити… Твій батько вирішив усе. Владислав сильний, впливовий… Він врятує нас.

— А хто врятує мене? — прошепотіла я. — Хто врятує мене від нього?

Вона сіла поруч, спробувала торкнутися моєї руки, але я відсмикнула її.

— Я думала, що хоч ти зрозумієш, — сказала я гірко. — Але ти теж мовчиш.

Мати схлипнула й закрила обличчя долонями. Я дивилася на неї й відчувала тільки порожнечу. У моїй душі вже не залишилося місця для довіри. Я залишилася сама.

Три дні. Усього три дні відділяли мене від того, щоб втратити себе назавжди.

Я ходила кімнатою взад-вперед, наче загнана тварина в клітці. Уявляла, як у білій сукні стоятиму поруч із Владиславом, слухаючи обітниці, які ніколи не хотіла давати. Люди аплодуватимуть, вітатимуть нас, навіть не підозрюючи, що для мене це не свято, а вирок.

Три дні. Мені здавалося, що серце б’ється швидше, відраховуючи години, які залишилися.

Я думала про Антона. Про те, як дивився на мене. І про те, що його слова різали не менше, ніж холодний тон Владислава. Він міг би захистити… але замість цього ще сильніше принизив мене перед усіма.
Я більше не вірила нікому.

Я підійшла до дзеркала. На мене дивилася бліда дівчина з червоними від сліз очима. Дівчина, яку хотіли зламати. Але в глибині цього відображення я побачила щось нове. Іскру.

Три дні. У мене є три дні, щоб знайти вихід. І я клянусь собі: якщо вони думають, що я піду до вівтаря, тиха та спокійна, то жорстоко помиляються.

Наступного ранку я спустилася до кухні з важкою головою. Після безсонної ночі думки були каламутні, наче туман. Мати вже накривала на стіл. Хліб, сир, гарячий чай. Я сіла мовчки, не торкаючись їжі.

Батько з’явився пізніше. Виглядав бадьорим, задоволеним, ніби тягар з його плечей нарешті впав.

— Сьогодні у вас із матір’ю багато справ, — промовив він, дістаючи конверт. — Ось гроші. Владислав дав. Ви поїдете в місто й купите все необхідне до весілля: сукні, прикраси, косметику.

Він поклав конверт на стіл, і товстий пакунок банкнот важко гупнув по дереву.
У мене всередині щось перевернулося.

— Це… гроші Владислава? — спитала я тихо, хоча відповідь була очевидна.

— А чиї ж іще? — батько глянув на мене, наче я сказала дурницю. — Він піклується про тебе. Про нас. Ти повинна бути вдячною.

Я стиснула кулаки.

— Вдячною? За що? За те, що купив мене, наче худобу на базарі?

Мати різко обернулася, намагаючись загасити полум’я:
— Софіє, не починай знову… Нам потрібні ці гроші. Подумай про родину.

— Я вже не родина, — прошепотіла я, відчуваючи, як горло стискає від люті. — Я — його товар.

Я відштовхнула конверт від себе так, що він зісковзнув на підлогу.

— Купуйте собі що хочете. Хоч золоті прикраси, хоч нові фіранки. Але я ніколи не одягну нічого, купленого ним.

Батько стукнув кулаком по столу, аж чашки задзвеніли.

— Ти зробиш усе, що я сказав! Інакше…

Я піднялася, навіть не давши йому договорити.

— Інакше що? Ви вже продали мене. Гірше бути не може.

Мати схопила мене за руку, але я вирвалася й вибігла з кухні, залишивши їх із тим клятим конвертом на столі. У голові билася одна думка: мене не купиш. Ніколи.

Я зачинилася у своїй кімнаті, але довго залишатися наодинці мені не дали. Батько зайшов без стуку. У руках він тримав той самий конверт.

— Ти мусиш взяти ці гроші, Софіє, — його голос звучав жорстко. — Не роби вигляд, що в тебе є вибір.

Я відвернулася до вікна, але він поставив конверт просто мені під руку.