Розділ 5. Антон

Минуло кілька днів, але я все ще ловив себе на думці, що образ Софії не залишає моєї голови. У місті було чим зайнятися, десятки зустрічей і людей, які прагнули моєї уваги, але кожного разу, коли я дивився у вікно чи запалював сигарету, бачив тільки її очі.

Я вирішив заїхати до Владислава. Сказати собі, що це звичайний візит брата, було простіше, ніж визнати справжню причину.

Будинок зустрів мене тією самою суворою величчю, яку він любив. Великі вікна, мармурові сходи, бездоганний порядок — жодної дрібниці, яка могла б свідчити про безлад. Владислав завжди жив так, наче увесь безлад існує лише десь поза його стінами.

Я застав його у вітальні. Перед ним на дивані були розкладені кілька костюмів: темно-синій, класичний чорний і світло-сірий. Він стояв біля дзеркала в білій сорочці, приміряючи піджак.

— Ідеальний день наближається, — промовив він, помітивши мене у дзеркалі. — Потрібно виглядати бездоганно.

— Ти й так завжди виглядаєш, ніби йдеш на похорон чи перемовини, — кинув я, опускаючись у крісло. — Навіщо стільки сум'яття?

— Це не просто весілля, Антоне, — він поправив манжет і повільно розвернувся до мене. — Це союз. Усе має бути правильно.

Я знизав плечима, намагаючись приховати роздратування.

— Союз із дівчиною, яка й слова сказати не встигла, як її вже оголосили твоєю.

Владислав нахилив голову трохи вбік, його очі звузилися.

— Ти знову починаєш?

— Я лише хочу зрозуміти, — я зробив ковток віскі, яке стояло на столику, — навіщо тобі вона? З усіма твоїми можливостями ти міг би мати будь-кого.

Він відповів не одразу. Підійшов до костюмів, торкнувся темного піджака й сказав тихо, але з тим самим холодом, від якого стигло повітря:
— Бо ця дівчина буде належати мені. І саме тому я її обрав.

Його слова лягли між нами, як камінь. І вперше я відчув, що цей весільний костюм більше схожий на обладунок перед війною. Владислав ще раз поправив піджак на плечах і повільно підійшов до мене.

— Ти вчасно, — сказав він рівно. — Я саме збирався їхати до Софіїного дому.

— І навіщо? — я примружився.

— Весільну сукню я вже замовив, — його губи сіпнулися у ледь помітній тіні усмішки. — Її доставили вчора. Сьогодні я хочу, щоб вона приміряла. І водночас ми остаточно домовимося про дату весілля.

Я відкинувся на спинку крісла й відчув, як у мені закипає злість.

— Ти дієш так, наче вона не жива людина, а лялька, якій залишилося тільки кивнути головою.

— Іноді краще, щоб вона саме такою й була, — спокійно відповів він. — Слухняною, тихою та беззаперечною.

Я стиснув зуби, стримуючи слова, які просилися на язик. Мені хотілося кричати, розбити його холодну маску, змусити зрозуміти, що він губить дівчину. Але Владислав говорив впевнено, й у його світі будь-який сумнів був слабкістю.

— Поїдеш зі мною, — додав він, не питаючи, а констатуючи. — Ти все одно нічого кращого не робиш.

Я зітхнув, кинувши порожній келих на стіл.

— Добре, — відповів я коротко.

Всередині мене розривали дві сили: бажання уникнути цієї поїздки і дивний, небезпечний потяг побачити Софію знову. 
Ту, через яку цей весільний костюм і ця сукня здавалися не святом, а кайданами.

Дорога тягнулася мовчки. Владислав сидів поруч у машині, переглядав якісь документи на планшеті, ніби наша поїздка була лише діловим візитом. Для нього й справді так і було. Ще одна угода, ще один крок у напрямку «ідеального союзу».

Я ж дивився у вікно, спостерігаючи, як пейзаж за склом змінювався. Чим ближче ми були до її дому, тим сильніше калатало серце. Я намагався пояснити це собі цікавістю, але брехати самому собі було безглуздо.

Я хотів побачити Софію. Хотів упевнитися, що вона справді існує, що не була увесь цей час лише уявним образом у моїй голові.

— Вони вже мають бути готові, — сухо кинув Владислав, не відриваючи очей від екрана. — Я попередив про наш візит заздалегідь.

Я хмикнув.
— Завжди все контролюєш, так?

Він навіть не підняв голови.
— Контроль — це моя сила.

Машина зупинилася біля старого будинку. Знайомий скрипливий ґанок, облущені стіни, вузькі вікна, все виглядало ще більш убогим у порівнянні з величчю маєтку Владислава.

Я побачив, як мати Софії метушливо поправляє фіранки, а батько вже стоїть на ґанку, витягнувшись, наче сам чекає спасіння в образі мого брата.

Двері відчинилися, і ми увійшли.
Повітря в домі пахло чимось домашнім і тривожним.

І тоді я побачив її. Софія стояла в коридорі. У простій світлій сукні, без прикрас, без гриму, але вона виглядала так, що повітря в грудях мені різко урвалося. Її очі, трохи почервонілі після безсонних ночей, усе одно світилися чимось, що різало мене до живого.

— Софіє, — Владислав звернувся до неї так, наче вимовляв своє право власності. — У мене для тебе дещо.

Він кивнув, і помічник, що прийшов слідом, розгорнув пакунок із весільною сукнею. Біла тканина розлилася по кімнаті, мов хвиля.

Я глянув на неї, і в ту ж мить Софія глянула на мене. Лише на секунду. Але цієї секунди вистачило, щоб я зрозумів, що ця дівчина не готова до цього весілля. І, можливо, ніколи не буде.

— Приміряй, — сказав Владислав так, наче то був не запит, а наказ.

Софія закліпала очима, відступила на крок назад.

— Я не хочу…

— Це не обговорюється, — він кивнув матері, але саме батько зробив крок вперед.

— Софіє, слухайся! Владислав має рацію. Ти повинна показати повагу!

— Повагу?! — її голос зірвався, і в ньому тремтів відчай. — Ви продаєте мене, наче я лялька! І ще хочете, щоб я приміряла ці пута?!

Вона знову відступила, притиснувши руки до грудей. У її очах палав страх, перемішаний із гнівом.

— Я не вдягну цю сукню! — вигукнула вона. — Ви всі можете змусити мене, але цього я не зроблю!

Тиша була глухою. Владислав навіть не підняв голосу.
— Звикнеш.