Розділ 4. Антон

Життя завжди вчило мене жити швидко й не озиратися. У тридцять п’ять я вже мав усе, про що мріють інші чоловіки. Гроші, успіх та свободу. Я ніколи не прив’язувався надовго ні до жінок, ні до місць. Для мене світ був великим майданчиком, де можна брати, що захочеш, і йти далі, не озираючись.

Але був один тягар, якого не позбудешся ніякими подорожами й грошима — це моє прізвище. Бути братом Владислава означало жити в його тіні. Він старший, серйозніший, владний. Я ж — той, кого завжди вважали легковажним. Контраст, яким нас порівнювали з дитинства.

У бізнесі я йому не конкурент, бо ніколи не прагнув підкорювати світ, як він. Мене вабила свобода, азарт і швидкі перемоги. Але щоразу, коли я бачив Владислава, в мені прокидалося щось схоже на заздрість. Він мав владу. Вмів дивитися так, щоб люди схиляли голови.

І все ж я ніколи не думав, що він піде настільки далеко щоб одружиться з юною дівчиною тільки заради угоди.

Я бачив Софію лише кілька годин, але цього вистачило, щоб її образ засів у голові. Її очі… Вони були схожі на відкрите вікно в темній кімнаті. Чисті, трохи налякані, але справжні. І я знав, що мій брат розіб’є їх безжально.

Я мав би тримати дистанцію. Забути про цей погляд і не озиратися. Але вчорашня вечеря залишила в мені дивний присмак. Її протест, її тремтячий голос, навіть сльоза на щоці, усе це не давало мені спокою.

Я повернувся додому пізно вночі, але сон так і не прийшов. Занадто голосно в голові звучало запитання: чому я, Антон, завжди той, хто спостерігає збоку?

Моє життя давно стало ритуалом свободи.
Зранку спортзал, де я зганяв нічні думки на тренажерах. Потім кав’ярня в центрі міста, де офіціантка зустрічала мене усмішкою, яку я бачив уже десятки разів і знав, що варто захотіти, і вона стане моєю на ніч. Але мені не хотілося.

Жінки були в моєму житті завжди. Красиві, яскраві та тимчасові. Вони приходили й йшли, залишаючи за собою аромат парфумів і порожнечу, до якої я вже звик.

Друзі вважали мене везунчиком. «Антоне, ти живеш так, як ми всі мріємо!» — казали вони в барах чи на вечірках. Я сміявся разом із ними, піднімав келих, але десь глибоко в мені жила тиша, яку я намагався заглушити шумом міста.

І тільки вчорашній вечір повертався знову й знову. Софія. Її очі. Її різкий протест, коли Владислав говорив про весілля. Її гнів і водночас безпорадність, що змушували мене відчувати щось небезпечне.

Я уявляв, як вона сьогодні прокидається в тому самому домі, де стіни стали для неї кліткою. І мене раптом роздратувало: чому вона має жити за правилами мого брата? Чому її голос нічого не важить?

Я налив собі віскі ще до полудня й підійшов до панорамного вікна. Місто жило своїм життям. Машини поспішали, люди бігли на роботу, хтось сміявся, хтось лаявся. Усе йшло своєю чергою.
Але всередині мене щось змінилося.

Я не мав права втручатися. І все ж, вперше за довгий час, я відчув, що не зможу просто стояти осторонь.

Я набрав Владислава вже під вечір.
Він не любив несподіваних дзвінків, але, знаючи його характер, я зрозумів, що якщо не скажу зараз, завтра буде пізно.

— Антоне, — його голос у слухавці звучав так само рівно й холодно, як завжди. — Щось трапилось?

— Нам потрібно поговорити, — відповів я. — Віч-на-віч.

За годину ми сиділи в його кабінеті. Темні стіни, масивний стіл, штори, що закривали вечірнє місто. Владислав виглядав так, ніби світ належав йому. Костюм без жодної складки, келих вина поруч, жодного зайвого руху.

— Кажи, — промовив він, зосереджено дивлячись на мене.

Я вдихнув глибше, ніж хотів.
— Вона надто молода, Владиславе. Софія. Це неправильно.

В його очах промайнув вогник — не гнів, а скоріше цікавість.

— Ти вирішив читати мені мораль?

— Я кажу те, що думаю, — я стискував пальці в кулак під столом. — Тобі потрібна партнерка, жінка, яка знатиме твоє життя. А вона… вона не готова до такого.

Владислав зробив ковток вина, не відводячи від мене погляду.
— Готова чи ні — не має значення. Вона стане моєю дружиною, і цього достатньо.

— Чорт забирай, Владиславе! — вирвалося в мене різкіше, ніж планував. — Це не бізнес, це життя дівчини!

Його обличчя лишалося спокійним, але голос став нижчим.

— Життя дівчини? Чи щось інше тебе хвилює, Антоне?

Я відчув, як стискається в грудях. Його слова пронизали мене наскрізь.

— Ти бачиш привиди там, де їх немає, — відрізав я. — Я просто не хочу, щоб ти робив помилку.

— Помилку, — повторив Владислав, і на його губах з’явилася крива усмішка. — Ні, брате. Це угода, і вона вже укладена. Софія буде моєю.

Я опустив погляд, але всередині все пекло.
Він завжди звик вигравати. Але цього разу ставки були надто високі. І вперше я задумався: а що буде, якщо я порушу його правила?

Я вийшов із кабінету й відчув, як двері за спиною зачинилися важче, ніж будь-яка в’язниця. Повітря коридору здалося задушливим, і я ледве стримався, щоб не вилаятися вголос.

Владислав завжди мав силу ламати все довкола, навіть тоді, коли говорив спокійно. Але зараз мене дратувало не тільки це. Мене розривало від того, що він навіть не бачив у Софії людини. Лише угоду. Лише «майбутню дружину».

Я вийшов на вулицю й запалив сигарету. Дим різав легені, але я не кидав. Думки крутилися одне за одним. Її очі. Її голос, коли вона різко заперечила Владиславу. Її сльоза, що зблиснула йому наперекір.

Вона була надто юна. Надто чиста для нашого світу. І тим небезпечнішою для мене.

Я завжди глузував із тих, хто говорив про кохання з першого погляду. Для мене це були лише красиві слова з дешевих романів. Але тепер… тепер я сам почувався героєм чужої історії. Бо кожна думка, кожен спогад повертав мене до Софії.

І я вперше дозволив собі визнати, що вона мені потрібна. Не як чергова жінка на одну ніч. Не як примха чи виклик братові.
А по-справжньому.

Я затоптав сигарету й гірко посміхнувся.
Тільки от у цьому світі моє «потрібна» нічого не означало. Бо вона вже належала Владиславу.