Розділ 3. Софія

Свічки на столі вже догоряли, розливаючи по кімнаті м’яке світло. Їжа в тарілках холонула, а я все ще не могла змусити себе зробити бодай кілька ковтків. Кожна секунда вечері здавалася мені тягучим жахом, у якому я була лише мовчазною героїнею.

Владислав поставив келих вина й спокійно провів поглядом по всіх, а потім зупинився на мені.

— Я не бачу сенсу зволікати, — його голос був рівний і твердий, без жодної емоції. — Весілля має відбутися якнайшвидше.

Я задихнулася від несподіванки.
— Якнайшвидше?.. — повторила майже пошепки.

Батько радо кивнув, навіть не питаючи моєї думки.

— Це мудре рішення, Владиславе. Ми тільки за.

— А я? — слова вирвалися самі, голос зрадницьки затремтів. — Хтось взагалі збирається запитати мене?

Тиша, що настала, була важчою за будь-які звинувачення. Владислав не відвів погляду. Його очі здавалися крижаними, але під цим холодом ховалася непохитність.

— Твоє слово нічого не змінить, Софіє. Ми обоє знаємо, що цей союз вже вирішений.

— Я не хочу виходити заміж! — я підняла голос, не стримавши відчаю. — Я навіть не знаю вас!

Він нахилив голову трохи вбік, його губи сіпнулися у ледь помітній тіні усмішки.

— Пізнання приходить з часом. Весілля відбудеться вже найближчими тижнями.

Мати здригнулася, її руки зім’яли серветку, але вона не наважилася нічого сказати. Батько тільки випромінював задоволення, наче вже бачив, як усі борги тануть.

Я ж відчувала, як мене стискає зсередини.
Весілля. Найближчими тижнями.
Наче хтось виніс вирок, і тепер мені залишалося лише чекати дати страти.

Але найгірше було не це. Я відчула, як у кутку столу Антон дивився на мене. Його погляд був занадто прямим, занадто тривожним. Наче він сам не міг прийняти, що відбувається.

— Якщо для вас це все лише угода, то, може, й весілля краще провести без мене? — вирвалося в мене різко, гучніше, ніж я сама очікувала.

Владислав звів брови, але не підвищив голосу.

— Ти зухвала. Та це нічого. У шлюбі я швидко привчу тебе до порядку.

Я відчула, як кров приливає до обличчя.
— Ви не маєте права вирішувати за мене!

— Замовкни, Софіє! — гримнув батько так, що мати здригнулася й опустила очі в тарілку. — Не смій підвищувати голос у присутності Владислава!

Мене затрясло від образи. Слова застрягали в горлі, а серце билося так, що вуха заклало. І тут заговорив Антон. Його голос був спокійним, але в ньому відчувалася напруга.

— Владиславе, не квапся. Подумай добре, — він ковзнув поглядом у мій бік, а тоді додав. — Вона ж і справді ще дитина. Невихована, запальна, не готова до такого життя.

Його слова були ножем. Мені хотілося підскочити й закричати, що я не дитина, що я не слабка, що він не має права так казати. Але я лиш стиснула кулаки під столом і відчула, як по щоці скотилася гаряча сльоза.

Владислав нахилився вперед, його погляд потемнів.
— Ти ставиш під сумнів моє рішення, брате?

Антон зробив ковток вина й знизав плечима, наче це було дрібницею.

— Я лише кажу, що ти заслуговуєш на кращу дружину. На жінку, яка відповідатиме твоєму статусу.

Мені перехопило подих. Приниження було таким сильним, що хотілося просто втекти з-за цього столу. Але ноги ніби приросли до підлоги.

Я вперше подумала, що вони обидва небезпечні. Один хоче мене як власність, другий — ніби захищає, але словами робить ще болючіше.

Вечеря тягнулася ще якийсь час, але я майже нічого не чула. Слова зливалися в гул, келихи дзенькали, а мої думки крутилися навколо одного: як вибратися з цього полону?

Нарешті Владислав підвівся. Його рухи були точні, зважені, наче кожен крок мав силу вироку.

— Дякую за вечерю, — промовив він рівно, навіть не глянувши на мене. — Наступного разу ми говоритимемо вже про весільну дату.

У мене пересохло в роті. Весільна дата. Ці слова відбили будь-яку надію. Батько розквітнув у посмішці, лесливо потиснувши йому руку.

— Ми щасливі, Владиславе. Це честь для нашої сім’ї.

Мати схилила голову, немов боялася зустрітися зі мною поглядом. Антон встав слідом за братом. Перед тим як піти, його очі знову знайшли мої. У тому погляді було щось тривожне, щось, що обпікало сильніше за холодні слова Владислава. Але він нічого не сказав лише легкий, ледь помітний кивок.

Двері за ними зачинилися, і в домі настала тиша.

— Софіє, будь вдячна долі, — промовив батько, розправляючи плечі. — Вона дала тобі шанс, про який інші тільки мріють.

Я дивилася на порожній стіл із недоторканою вечерею й відчувала, що мене щойно продали. 

Коли двері за гістьми зачинилися, я втекла до своєї кімнати. Мені хотілося крикнути, плакати, розбити дзеркало, щоб у ньому більше не відбивалася ця чужа дівчина в білій сукні. Але сил не залишилося. Лише порожнеча.

Я впала на ліжко, притиснула подушку до обличчя й нарешті дозволила собі сльози. Вони текли довго, тихо, наче я намагалася змити з себе весь цей день.

Перед очима раз у раз поставав Владислав. Його холодний погляд, що пробивав до кісток. Його впевнені слова про весілля «якнайшвидше». Він навіть не питав, чи згодна я. У його світі я вже була поставлена на полицю, як нова річ у колекції.

А потім згадувався інший погляд. Антонів. Тривожний, глибокий, такий, що змушував серце калатати швидше. Але й його слова боліли не менше. «Вона дитина». Він сказав це так, ніби я нічого не варта. І водночас я відчувала, що він бачив у мені більше, ніж хотів показати.

Я перевернулася на бік і вдивилася в темряву. Що буде далі? Весілля. Чужий дім. Чоловік, який підімне мене під себе.
А може, шанс втекти? Хоч куди, аби тільки не в його лапи.

Я обійняла себе руками й пошепки повторила:
— Я не здамся… я не здамся…

Але в глибині душі я вже знала, що скоро цей дім перестане бути моїм. І моє життя належатиме не мені.