Розділ 2. Софія

Ранок зустрів мене важкою тишею. Наче й сонце світило у вікно, але кімната здавалася холодною й чужою. Я майже не спала. Всю ніч у голові крутилися слова батька про «важливого гостя» й про мою долю, вирішену без мене.

У вітальні я застала матір, яка поспіхом розкладала найкращу скатертину. Її руки тремтіли, і навіть з відстані було видно, що вона боїться зробити щось не так. Батько стояв біля дзеркала, пригладжуючи волосся, і виглядав серйознішим, ніж будь-коли. Атмосфера в домі нагадувала мені похорон.

— Мамо, тату, — я зупинилася на порозі, намагаючись зібрати сили у голосі. — Будь ласка, ще не пізно. Ми знайдемо інший вихід. Я піду на роботу, я допомагатиму, ми зможемо…

Батько різко повернувся, його погляд був крижаним.
— Досить, Софіє. Ніхто нікуди не піде.

— Але ж ви навіть не даєте мені спробувати! — відчай вихлюпнувся назовні. — Я не хочу жити з чужим чоловіком тільки тому, що ви боїтеся кредиторів!

Батько зробив крок до мене. Його голос звучав твердо, без жодних сумнівів:
— Один із наших найбільших боргів уже закритий. Владислав усе вирішив.

Я застигла, відчуваючи, як земля йде з-під ніг.
— Вже?.. — прошепотіла я.

— Так, — батько схрестив руки на грудях. — Завдяки йому ми не втратили цей будинок. І це лише початок. Він врятує нас від злиднів, дасть тобі майбутнє, навіть університет, про який ти так мріяла.

Його слова впали на мене, мов холодний душ. Я раптом зрозуміла, що він уже все вирішив. Вони обоє вже прийняли цей шлюб як факт. І тепер я — остання, хто ще намагається боротися.

— А як же мої почуття? — спитала я, хоч і знала, що відповіді не буде.

Батько навіть не моргнув.

— Почуття не платять борги.

Я дивилася на нього так, ніби бачила його вперше. У його очах не було ні жалю, ні сумнівів лише холодна впевненість людини, яка вже продала мою долю.

— Софіє, — сказав він твердо, — іди збирайся. Він приїде вже скоро.

— Я не буду! — вигук вирвався сам собою, навіть раніше, ніж я встигла подумати. — Я не хочу бачити цього чоловіка, не хочу бути його дружиною!

— Замовкни, — голос батька гримнув так, що я здригнулася. — Досить дитячих істерик. Ти вдягнеш найкращу сукню, приведеш себе до ладу й зустрінеш свого нареченого гідно.

— Тату, прошу… — я відчула, як голос зрадницьки тремтить. — Не змушуй мене…

Але його обличчя лише закам’яніло ще більше.

— Це не прохання, Софіє. Це наказ.

Мати мовчки сиділа в кутку, в очах її блищали сльози, але вона навіть не спробувала мене захистити. Лише прошепотіла ледь чутно:
— Доню, зроби, як батько каже…

Стіни дому, які ще вчора були моїм захистом, сьогодні стали в’язницею. Я розвернулася й пішла до своєї кімнати. Кожен крок відлунював у голові, немов удари по серцю.

У дзеркалі на мене дивилася бліда дівчина з розпухлими від безсонної ночі очима. Я торкнулася скла пальцями й ледь чутно прошепотіла:
— Це не я… Це не моє життя.

Але часу не залишалося. У коридорі вже чулося квапливе тупотіння батькових кроків і його уривчасті накази матері. Будинок готувався до приїзду того, хто мав стати моїм чоловіком.

Я зачинила двері у свою кімнату й сперлася спиною об них, немов хотіла відгородитися від усього світу. Думка про те, що сьогодні я маю стати товаром для чужого чоловіка, розривала мене зсередини.

Мій погляд впав на шафу. Всередині висіло кілька суконь, більшість з них старі та зношені. Лише одна, світла й майже нова, яку мати колись зберігала «на особливий випадок». Тепер цей випадок настав, але він відчувався скоріше як вирок.

Я витягнула сукню й розгорнула її на ліжку. Ніжна тканина тремтіла в моїх руках, але мені здавалося, що вона пахне чужими очікуваннями й зрадою власних мрій.

Перед дзеркалом я розпустила волосся. Довгі хвилі спадали на плечі, але обличчя здавалося чужим. Бліде та виснажене. Я наклала трохи пудри, щоб приховати синці під очима, й підфарбувала губи. І все одно в дзеркалі дивилася дівчина, яка зовсім не хотіла бути «нареченою».

Я намагалася уявити, як виглядатиме цей Владислав. Сивий? Похмурий? Чи, може, він звик усміхатися тим, кого купує? Від цієї думки мене знудило, й я різко відвернулася від дзеркала.

Коли я натягнула сукню, тканина холодом торкнулася шкіри. Я відчула, як вона стискає мене, наче путами. Наче це не одяг, а кайдани.

Я сіла на край ліжка, слухаючи шум внизу. Глухий голос батька, кроки матері, дзенькіт посуду. Будинок готувався до його приходу. А я до власного полону.

Я зітхнула й прошепотіла в порожнечу:
— Хай би цей момент не настав…

Але... Стук коліс об бруківку під вікном змусив мене здригнутися. Я піднялася й підійшла до фіранки. Чорний автомобіль зупинився перед нашим будинком. Його кузов блищав так, ніби навіть пилюка боялася торкнутися цієї розкоші.

— Софіє! — голос батька долинув знизу. — Спускайся!

Я ковтнула клубок у горлі й повільно рушила сходами. Кожен крок луною віддавався в голові, наче удари серця.

У вітальні вже стояв він. Владислав.
Високий, статний, у темному костюмі, який сидів на ньому так, ніби був пошитий разом із його шкірою. Чорне волосся злегка відливало сріблом на скронях, обличчя було спокійним, майже беземоційним. Його очі ковзнули по мені холодним поглядом, наче оцінювали покупку.

Я завмерла на останній сходинці, відчуваючи, як мені важко вдихнути. І саме тоді я помітила його.
Чоловіка, що стояв поруч. Молодший. Його риси були схожі на Владиславові, але водночас зовсім інші. Тепліші та живіші. Темне волосся, легка борода й погляд, у якому було щось небезпечно-знайоме, щось, що змусило мене опустити очі.

Владислав виступив вперед і промовив низьким, твердим голосом:
— Софіє.

Лише одне моє ім’я, а прозвучало так, ніби він уже поставив на мені свій підпис. Але я відчувала, що справжня небезпека стояла трохи позаду нього. 

— Підійди, — Владислав зробив ледь помітний жест рукою. Це не було прохання, скоріше наказ.