Розділ 1. Софія

Я завжди мріяла про просте щастя. Про ранки зі свіжим запахом кави, про сміх, що лунає в тісній, але затишній квартирі, про книжки й теплі вечори, коли немає страху за завтрашній день. Але у нашій родині вже давно не було місця мріям.

Ми жили, як на голках. Борги душили батьків, мов важкі ланцюги. Кредитори дзвонили щодня, а матір ставала блідою щоразу, коли чула телефонний дзвінок. Я бачила, як батько ночами ходить з кімнати в кімнату, ховаючи втому за гнівом і гордістю. Вони обоє намагалися не показувати мені справжніх масштабів проблем, але я відчувала як наш дім тріщить по швах.

Мені було лише дев’ятнадцять, а я вже розуміла, що майбутнє не належить мені.
Мої подруги планували університети, поїздки, нові знайомства, а я вчилася рахувати останні гривні в гаманці та боялася чергових принижень від чужих людей, яким ми винні.

Усе в нашій квартирі кричало про бідність: старі штори, які мати вже п’ятий рік підшиває власноруч, меблі, що пахли минулим життям, холодні вечері, де замість розмов про мрії точилися суперечки, хто винен у нашому становищі. Я навчилася мовчати. Бо моє слово нічого не змінювало.

Того вечора, коли сонце вже сідало за горизонт, я почула, як батько покликав мене до вітальні. Голос його був незвично твердим. Мати сиділа поруч, нервово крутила хустку в руках, наче шукала в ній порятунок.

— Софіє, — почав батько, уникаючи мого погляду, — завтра до нас прийде дуже важливий гість.

— Гість? — я нахмурилася. — Хтось із кредиторів?

Батько скривився, а мати поспіхом додала:
— Ні, доню. Це інша людина. Він… впливовий. І він хоче одружитися на тобі.

Серце глухо вдарило десь у грудях. Я спершу подумала, що почула неправильно.
— Одружитися? На мені? — слова зірвалися з моїх вуст у майже шепіт.

Батько подивився просто в очі, холодно й безжально:
— Це єдиний шанс врятувати нашу сім’ю.

— Ви жартуєте? — мій голос задрижав, хоча я намагалася звучати впевнено. — Яке ще весілля? Мені дев’ятнадцять, я не збираюся виходити заміж за незнайомця!

Батько навіть не здригнувся. Він сидів спокійно, поклавши руки на підлокітники крісла, наче вирок уже винесено.
— Софіє, не будь дитиною. У тебе немає вибору.

— Як це — немає вибору?! — я відчула, як у горлі стискається клубок. — Це моє життя! Ви віддаєте мене невідомо кому, наче я… річ, яку можна заплатити за борги!

Мати підвелася й торкнулася моєї руки, та я відсмикнулася.

— Доню, — її голос зірвався на шепіт, — ми нічого не можемо змінити. Якщо ти відмовишся, ми втратимо все. І дім, і нас із батьком…

— А мене ви вже втратили, — кинула я, дивлячись на них крізь сльози. — Бо цього я вам ніколи не пробачу.

Батько різко підвівся й гучно поставив келих на стіл.
— Досить істерик! Завтра ти поводишся гідно. Це не обговорюється.

Я застигла на місці. Всередині все палало. Гнів, розпач, відчай. Я хотіла кричати, тікати, вирватися з цієї задушливої кімнати. Але ноги не слухалися.

Тільки думка, що завтра до мене прийде чужий чоловік, який уже вирішив мою долю, робила кожен подих болем.

— Послухайте, — я зібрала всю сміливість у голосі, аби не здатися маленькою дівчинкою перед ними. — Я можу піти на роботу. Так, в мене ще немає досвіду, але знайду щось, буду працювати вдень і вночі, тільки не віддавайте мене незнайомцю! Ми самі зможемо вибратися з цього болота.

Батько гірко всміхнувся, і в його очах майнула іронія.

— На роботу? Ти навіть не уявляєш, які суми стоять на кону. Твої копійки нічого не змінять.

— Але ж це моє життя! — я знову підняла голос, відчуваючи, як горло стискає від образи. — Ви хочете продати мене, наче товар на ринку!

Мати склала руки на колінах і опустила погляд, ніби не мала сили втрутитися. Батько ж зробив крок до мене й різко, але впевнено промовив:
— Ти нічого не розумієш. Твій наречений дуже впливова людина. Він може вирішити всі наші борги за один день. У нас з’явиться шанс почати спочатку.

Я завмерла. У грудях калатало серце, а в голові звучала тільки одна думка: «Мій наречений». Це слово різало вуха.

— Ти завжди мріяла про університет, — батько нахилився трохи ближче, його голос став холодним, але водночас переконливим. — Він дасть тобі цю можливість. Ти отримаєш усе, чого хотіла, але тільки якщо погодишся.

— Ціною власної свободи, — прошепотіла я.

Батько випростався й гучно видихнув, наче втомився від моєї впертості.

— Свобода не врятує нас від злиднів, Софіє. А цей шлюб врятує. І завтра ти маєш поводитися як доросла жінка, а не як дитина.

Я відчула, як земля йде з-під ніг. Наче мої мрії про навчання, про справжнє кохання, про життя, яке належало б мені, розчинилися в повітрі, замінені холодним словом «весілля».

Я більше не могла слухати. Слова батька різали мене гірше, ніж ніж.
Я різко розвернулася й, не кажучи ні слова, пішла до своєї кімнати. Двері заскрипіли, коли я зачинила їх, і цей звук прозвучав як остання крапка.

У темряві власних стін мені було легше дихати, але всередині все палало. Я ходила кімнатою взад-вперед, стискаючи пальці до болю.
"Він впливовий. Він врятує нас. Він дасть тобі університет…" — слова батька знову й знову відлунювали в моїй голові.
Але хіба ціна не надто висока? Хіба я річ, яку можна обміняти на спокійні ночі й статус?

Я впала на ліжко й заплющила очі. У грудях стискалося так, що хотілося кричати, але сльози вперто не йшли. Лише порожнеча й страх.

Тихенько, майже нечутно, хтось постукав у двері.
— Софіє… — тонкий голосок змусив мене підвестися.

Двері відчинилися, і в щілині з’явилося знайоме обличчя. Мій молодший братик — Іванко. Йому було лише дванадцять, але зараз він виглядав старшим, серйознішим, ніж будь-коли.

Він зайшов у кімнату, тихо зачинив двері й сів поруч на ліжко.
— Я все чув, — прошепотів він. — Сестричко, не йди. Не виходь заміж за того чоловіка.

Я зітхнула й погладила його по волоссю.
— Якби ж я могла вирішувати сама…