Розділ 22

- Рус, - Артур смикає свого товариша за комір сорочки так сильно, що я прямо чую, як та починає тріщати по швах, настільки мій наречений не переймається за цілісність гардероба чоловіка, - вставай давай!

- О, Артуріто, привіт, - Руслан начебто тільки но не лежав обличчям у стіл, ніби секунду тому не використовував поверхню столу, як подушку, миттєво приходить до тями й вже обдаровує свого друга посмішкою, а після і до мене розвертається, все так же продовжуючи сушити зуби, - Емілі, красуня наречена, привітики!

- Рус, давай додому! - Ніколи б не подумала, що за допомогою сорочки можна людиною керувати так само легко, як і лялькою за допомогою ниточок, та наразі офіційний чоловік мені це демонструє, відтягуючи Руслана від святкового столу та підштовхуючи до виходу.

- Додому? Друже, яке додому? Дитячий час, веселощі в повному розпалі, - я так розумію він крутить головою вліво та вправо, вишукуючи ті самі веселощі, про які торочить, та для цього гостя у мене кепська новина - вже всі розійшлися. Ми пару хвилин тому посадили мою маму та вітчима в таксі й прийшли за найбільш витривалим бійцем цього вечора, а якщо точніше, то за найбільш кволеньким, якщо Рус самотужки не може покинути даний ресторан.

- Продовжиш ці веселощі деінде, - гарчить Артур, і якби його товариш був притомним, тримав адекватний зв'язок з реальністю, то не став би сперечатися, бо його опонент явно сильніше, і явно зліше, та цей гуляка вже давно втратив опору під ногами. В першу чергу в переносному значенні, віддавшись цьому весіллю сповна, а тепер ще й прямому значенні, адже ледве тримається на своїх двох. Коханий несе Руслана так, ніби це не чималий чоловік, а максимум ковдра, а то і взагалі подушечка, набита пір'ям.

- Артуріто, та ти чого? - А ось язик цього персонажа все не здається, таке враження, що всі ті сили, які мали бути в ногах Руса, тепер в його язиці, і ним він вертить що так, не вгаваючи, - та давай накотимо, за тебе вип'ємо і за твою прекрасну дружину. Ти чого такий хмурий?

- Знайдеш безхатьків - з ними й накотиш! - Це останнє, що почув Руслан в цьому приміщенні, оскільки наступної миті Артур викидує того за межі ресторану, і коли я кажу викидую, то я саме це маю на увазі, і ні в якому разі не прикрашаю реальність, адже я навіть чую, як тіло чоловіка як мішок з картоплею валиться на асфальт.

Можливо, варто допомогти бідному Русику? Вибігти та перевірити, чи з ним все окей і всі ребра цілі, викликавши на всякий випадок швидку. Та за мене все вирішує офіційний чоловік, який прибиває за своїм другом двері, тепер вже спрямовуючи всю свою увагу на дружину. І за якимось злим жартом долі цією дружиною являюся я, все ще у весільній сукні, та з кепським передчуттям.

- Навіщо ти так з ним? - Після тоста Марата настрій свята явно впав на декілька поділок, якщо взагалі не шпортався носом об асфальт, як це, напевно, секунду тому зробив Руслан. Навіть ті, хто був добряче на веселощах, якщо, звичайно, не враховувати останнього гостя, таке враження різко протверезіли й відчули, що щось не так, що більше ні чорта не весело і якось тут затримуватися не дуже то і хочеться, адже атмосфера як по клацанню пальця стала напруженою, тому по одному, по два, невеличкими групками почали лаштуватися на вихід. Якщо святковий торт спробувала половина гостей, то це дуже і дуже добре, адже ряди дуже швидко проріділи, наклавши кепський відбиток на всю урочистість, а Артур зараз просто добивав. Своєю поведінкою. Своєю агресією. Своїм поглядом. Яким в нормальному світі наречений не дивиться на свою кохану наречену. Так людина дивиться на свого ворога. На того, кого вона ненавидить. Кому хочеться натовкти обличчя...

- А ти і його хочеш захистити? - Чоловік гарчить, при цьому тицяючи на двері пальцем, за якими валяється його друг. Один з найкращих друзів, судячи зі слів самого Артура, якого він викинув, як непотріб, тепер вже проявляючи агресію до своєї дружини.

- Що..., - продовжити не можу, бо на очі накочують гарячі сльози, які є підсумком цього проваленого вечора. Це наш день, зокрема і мій, той день, який я маю на все життя запам'ятати, дітям розповідати, внукам про нього торочити, як ми з їхнім дідусем побралися, а насправді... Це свято залишає гіркий посмак після себе, таке точно нікому не повідаєш, таке хочеться якомога скоріше забути.

- Вибач, вибач, - і ці сльози миттєво діють на Артура, я не бажала викликати ними жалість до себе, та варто чоловіку побачити їх на моєму лиці, як він тут же змінюється в обличчі, в тоні, кидаючись мене обіймати, до себе пригортати, заспокоювати, - я не правий, вибач. Просто ненавиджу алкашню, це гидко, коли доросла людина, тим паче мужик ледве пикою в салаті не спить.

- Він твій друг, і просто радіє за тебе, - насправді ж, поклавши руку на серце - я ж не за Руслана переймаюся, звичайно, ні, я всього лише пару разів бачила його до цього дня, і не знаю, яка він насправді людина й чи такі випадки як сьогодні для нього виключення, чи, можливо, норма. Мене в першу чергу лякає настрій коханого, а Рус той, на кому Артур цей настрій і продемонстрував. Розпочалося ж все з Марата, і досі нареченого не відпускає. І це лякає.

- Отож-бо, він мій друг і мені явно не приємно, що він таке витворяє, соромлячи перед іншими, нажираючись як свинюка, - коханий знову починає закипати, як тільки згадує про свого товариша, про те, що той накоїв, я прямо відчуваю своїм тілом, як Артура всього трусить, як кожен його м'яз стискається, перетворюючись в одну, суцільну глибу, - вибач, хтось дзвонить.

Мить і я вже бачу звичну картину - мобільний біля вуха Артура, і він вже комусь енергійно щось кричить, доказує, сварить. Ще й настрій для таких справ ідеально підібраний. Коротко кажучи, карета перетворилася в гарбуз, все повертається до звичного життя, ось тільки... А чи була взагалі ця карета? Чи був цей день такою собі подобою казки? Якимось хоч і маленькими, але чарами?

На жаль, я в цьому не впевнена, а буквально через хвилину і ця примара чудес розвіюється, коли чоловік завершує виклик, повертаючись до мене, і повертаючись до того скаженого стану, в якому я його все частіше споглядаю...