Розділ 14

- Чого вона ридала?

Артур гарний водій, хоч і деколи любить втиснути педаль газу в підлогу, але зазвичай дотримується правил дорожнього руху, саме тому це питання лунає десь на задньому фоні у моєму мозку, в той час, як сам головний мозок переварює те, що ми тільки но ледве не врізалися в ворота будинку Валерія Раміровича. Наречений схоже не розрахував стан, в якому він сідав за кермо, і зірвав злість на авто, яке тут же піддалося, підірвалося з місця й ледве не винесло ворота до біса, а наші голови з Артуром ще б трішки й привіталися з лобовим склом, коли він в останній момент натиснув на гальма.

- Хто? - Не промовила, ні, я викрикнула, і якщо наречений зганяв злість за допомогою машини, то я за допомогою голосових зв'язок, бо ми ледве не потрапили в аварію. На рівному місці. І навіть якщо допустити, що нічого критичного не сталося, то нерви не відновлюються, так само як і сиві волосинки, які точно вискочили у моїй зачісці за ці пару секунд стресу. Не кажучи вже про те, як це могло повпливати на дитя...

- Вибач, я погарячкував, - Артур відпустив кермо, якусь хвилину ми просто стояли з ввімкнутим двигуном та з виглядом на ті самі ворота, які чудом вціліли, і тільки після цього коханий рушив з місця. Вже впевнено тримаючи курс, не роблячи різких рухів. Не вдавлюючи акселератор. - Неля. Чому вона ридала?

- А ти не розумієш? - Гаразд, чоловіки в рази скупіші на емоції, ніж жінки. Окей, вони не настільки добре розуміють певні моменти, і не так яскраво їх проживають, як прекрасна половина людства. Та невже навіть ніякі думки не закрадаються? Ніяких варіантів немає?

- Якби розумів, то не питав би, - це вже не той Артур, який був по дорозі сюди. Це вже зовсім інший чоловік за кермом. Але наречений більше не вихлюпує емоції за межі свого впливу, і на тому добре.

- Реакція твого батька на те, що в них з Нелею буде дівчинка, якась неадекватна, ти цього не вловлюєш? - Прикро за дівчину. За старшу дівчину. За дружину Валерія Раміровича. Чисто по-жіночому мені її жаль. І водночас я бачу певне відзеркалення в Нелі, оскільки у нас теж може бути донька. І що тоді? В Артура буде така сама ненормальна реакція на дитину, як і в його таточка?

- Є таке, - погоджується коханий, і це хоча б трішки заспокоює, що ми з ним не підемо вже відтоптаною стежиною його батька та мачухи. - Та тут варто взяти до уваги ще те, що у нас в роду справді не було дівчаток. Одні хлопці. Такий казус вперше.

- І що? Це привід ігнорувати цю ні в чому не винну дитину? Варто її цуратися, відрікаючись від своєї дружини, якщо вона народить малу? - Закипаю. Не хочу цей по факту святковий день перетворювати в день, коли ми з коханим добряче посваримося, та не можу не захистити Нелю. Вона б хотіла відчути підтримку. Навіть зі сторони. Ну, я б точно хотіла, якби не дай Боже Артур відреагував так само, як Валерій Рамірович. А її малу називаються казусом? І це ще схоже не найгірше слово, яким її можуть схарактеризувати...

- Мабуть, ні, але прадіди в гробу б перевернулися, дізнавшись, що в роду з'явиться дівчинка.

- А ви про що говорили? - Таке враження, начебто донька в роду це як чорна мітка, в кого вона народиться, той стане вигнанцем у родині. Розумію, що ще якихось секунд десять-двадцять на цю тему і скандалу не уникнути, тому різко змінюю річище розмови, тим паче ця тема теж мене цікавить. Я ж то знаю, за що йшла мова між Артуром та його батьком. Чудово знаю.

- Та не важливо, - я б повірила, що не важливо. Повірила б, але...

- І все ж, - повірила б, якби не знала, що розмова була про Марата. Валерій Рамірович заїкнувся стосовно свого сина за столом, у присутності інших, і сто відсотків розмовляв щодо нього з іншим сином. До речі, два сини, ні натяку на доньку, а погиркалися, і яким боком тут стать дитини? - Ви покидали будинок в одному настрої, а повернулися зовсім в іншому. Чому?

- Батько злий на те, що я силоміць не запхнув Марата в лікарню, а ще краще в божевільню, де б з нього зробили або адекватну людину, або б просто закололи препаратами, які б перетворили його на овоча.

Не знаю на скільки часу я випала з реальності, та думаю на якихось десять хвилин точно втратила зв'язок з цим світом, оскільки замість лісу з двох сторін, по обидва боки вже снували машини. Ми покинули приміську зону та виїхали на трасу.

- Через це ви посварилися? - Нарешті відмерла я, і нарешті відмер язик, котрий до цього прилип до піднебіння й загрожував там назавжди залишитися. Батько, який так любить сина, бо він просто син, хотів перетворити того на овоча? Тобто згубити своєму сину шанс на нормальне життя?

- Так, бо яким би мерзотником Марат не був, але він все ж таки залишається моїм братом. Я не пробачу собі, якщо буду спостерігати за тим, як його заколюють якимось лайном, і той сам під себе почне ходити. А так і буде, бо з божевільні адекватами не повертаються. Ні, звідти тільки вилазять відбитими. Або ногами вперед. Позаяк це одне й те саме. Можливо, навіть другий варіант куди краще.

- Чому тоді твій батько хоче туди запхнути Марата? Невже він не розуміє, що нічим хорошим це не закінчиться? - Скоріш за все, Валерій Рамірович не спілкується з іншим сином, бо я ніколи не чула від нього ні словечка щодо Марата. Та я взагалі дізналася про існування цієї людини зовсім недавно. І все ж - яким би той син не був, та це твоя дитина. Це твоя кров. Твої гени. Твоє продовження.

- Розуміє, все він прекрасно розуміє, тому і хоче його туди запхнути, бо так само чудово розуміє, що Марат принесе нам всім ще чимало неприємностей...

А ось тут Валерій Рамірович поцілив у ціль... Тільки от де він був раніше? Тиждень тому? Позавчора? Та навіть до обіду вчорашнього дня, де був цей чоловік? Де він був, коли все ще можна було виправити?