Розділ 9

- Ні, ми дізналися стосовно нашого поповнення буквально дві години тому, - добре, Артур не почув, гаразд, що вдалося уникнути скандалу з криками, але я то не можу просто так проминути це питання й піти далі. Чому рідна поцікавилася щодо такого моменту? Чому їх з дядею Сашею так це зачепило, що вони не посоромилися підійняти дане питання й поставити його мені в лоба? - Я ж обіцяла тобі, що ти будеш першою, хто дізнається про внука, чи внучку. Ну, ось, я дотрималася свого слова.

- Вітаємо вас, - мама з ентузіазмом намагалася це промовити, хотіла вкласти радощі в тон, яким це було вимовлено, але якось не надто добре вийшло. Чи то вона не повірила, що я говорю правду (хоча з якого переляку мені брехати?), чи то... А ось друге "чи то" я і не придумала. Я не могла допустити того, що мама не хотіла внуків. Вона про це часто говорила. Не надавлювала на нас з Артуром, але неодноразово натякала на те, що буде щаслива стати бабусею. В цьому привітанні я не помітила людину, яка через дев'ять місяців стане щасливою бабусею.

- Що там, все добре? - Тільки я відсторонила телефон від вуха та завершила виклик після цих сухих вітань, як в мою сторону обернувся наречений, дещо відірвавшись від спостереження за дорогою та призупинивши свою веселу забаву у вигляді співів.

- Так, просто мама з дядею Сашею в шоці, новина про дитину їх добряче сколихнула, - саме на це я спиралася, виправдовуючи дивну реакцію рідних. Та чому виправдовуючи, адже це насправді так і є. Не кожного дня стаєш бабусею, не кожного дня дізнаєшся про те, що скоро на світ з'явиться ще одна маленька людина. У моєї мами тільки одного разу був такий досвід, коли їй повідомили, що через певний час я вискочу на білий світ. В Олександра взагалі такого досвіду немає, адже в нього немає дітей.

- Нічого, скоро звикнуть, - як це зробив Артур. Він всього-на-всього пару годин знає про те, що він стане татком, а складається враження, що звикся з цією думкою і навіть її смакує по повній програмі. Начебто у коханого за плечима десятки таких днів, як сьогоднішній. - Потрібно буде покликати родичів та друзів й провести гендер-паті. Кажуть, що дуже цікава штука і буде що згадати через роки батькам і дитині буде що показати.

- Класна ідея, - і вона справді суперова, просто я ошелешена. В нареченого не такий образ, щоб думати про якісь там гендер-паті, не кажучи вже про те, щоб їх самотужки влаштовувати. А тут сам заїкнувся щодо цієї затії, про гостей заговорив, про приємні згадки на майбутнє... Та я починаю з нової сторони пізнавати свого нареченого. Невже це вже вплив батьківства говорить про себе? Від цього навіть дещо соромно стає, що чоловік вже думає про майбутнє, про дитя, а я ще не можу зловити себе в теперішньому, а губи досі палають від такого близького минулого...

Я, звичайно, здогадувалася, що батько Артура живе не в халупі, і не в сараї, але ж не могла подумати, що його будинок буде більше нагадувати невеличкий замок. За величезним парканом, який приховує від посторонніх все те, що твориться на подвір'ї Валерія Раміровича. А тут є на що поглянути. Є за що очам зачепитися.

- Подобається? - Шепоче мені на вухо коханий, відриваючи від споглядань. Я начебто в музей потрапила. Все з відкритим ротом розглядаю.

- Так, - тут і басейн посеред подвір'я, і кущі вистрижені у формі різних звірят, і статуї, які, напевно, викувані з каменю. Можна запросто ставати на вході та збирати з людей кошти за прохід в цей маєток. Тут думаю добрих сорок хвилин реально блукати поміж цими витворами мистецтва.

- Дивно, я вважав ти не любиш цей весь пафос.

Хочеться відповісти нареченому, що він все не правильно зрозумів, що я це більше сказала, щоб не образити володіння його батька, як до нас виходить сам власник цього всього маєтку.

- Дітки!

Саме зараз я бачу, наскільки Артур схожий на Валерія Раміровича. Їхню спорідненість наразі не реально не помітить. Останній розпливається в посмішці й з широко розставленими руками вирушає в наш бік, а я розумію, що сьогодні іншого такого щасливого члена цієї родини я спостерігаю перед собою. Ось уже як дві години.

- Сину, вітаю зі спадкоємцем, - чоловік міцно тисне руку моєму нареченому, а після так само міцно того обіймає, а я знову починаю злитися. Що вони обидва торочать за того спадкоємця? Чому взагалі ні на йоту не допускають, що може бути маленька та гарненька дівчинка? Чим мала гірше за малого? Ну, чим?

- Доню, - та наступної секунди вся ця злість витікає з мене та виливається десь в районі басейну, адже це "доню", яке вперше вимовлено вустами Валерія Раміровича, і вдячний погляд, ніби я йому врятувала тільки но життя, кардинально змінюють ситуацію, - дякую тобі за маля. Я безмежно щасливий стати дідусем. Дякую.

Суворий, злий і навіть як мені раніше здавалося дещо грубий Валерій Рамірович зараз перетворюється в милого, добродушного та взагалі безневинного чоловіка, в обіймах якого мені так тепло та затишно. І від цього ще більше на душі дере. Як холодно сприйняли новину про дитину мої рідні, і яка колосальна віддача від батька Артура. І прикра думка закрадається мені в голову - а що як справді яблуко від яблуні не далеко падає і тим гнилим яблуком виявилася саме я, яка не дуже то й рада своїй вагітності?