Розділ 8

- Ну що, сонечко, як мама сприйняла цю грандіозну новину? - Задоволений як слон. Раніше я не розуміла цієї фрази. Взагалі не могла усвідомити, як слон може бути задоволеним, та ще й демонструвати це, щоб всі навколо розуміли, що він справді щасливий. Та от зараз я це наочно бачу. Мій такий зазвичай суворий, деколи доволі грубий наречений наразі саме той слон, який безмежно щасливий та розмахує своїм хоботом на всі сторони.

- Поки що не бере слухавку, - ні мама, ні Олександр, а найголовніше від Марата ніякої звістки. І якщо двом першим рано, чи пізно я розповім про дитину, то от брату Артура потрібно знати цю новину якнайскоріше. Навіщо? Не знаю. По факту, це ж не його дитина. Яке йому діло до неї? Та від поради я б наразі не відмовилася...

- Тоді поїхали до батька, він на нас вже чекає, - якщо наступні дев'ять місяців Артур буде таким мега активним, то я до такого не готова. Я дуже швидко видихнуся, а якщо ще й врахувати сюди навантаження й побічні фактори від вагітності, то від мене залишаться ріжки та ніжки.

- Чекає? Нас? Де? В ресторані? - Зазвичай в ресторанах у нас відбувалися зустрічі з Валерієм Раміровичем та його новою дружиною. З Нелею, яка була молодше батька Артура на двадцять три роки й годилася йому в доньки. У мене з нареченим була розмова стосовно того, чому в його тата така молода нова пасія, але коханий заявив, що це справа кожного й кожному вирішувати, як та з ким жити. Якщо Валерію Раміровичу та Нелі добре разом, то яка різниця скільки років їх поділяє по віку? Логічне й залізобетонне питання з вуст Артура, на яке я не мала хоч якоїсь відповіді, тож ми закрили цю тему, та все ж я залишилася при своїй думці, що такі відносини доволі дивні й довго не протримаються. Іншими словами - вони приречені на провал.

- Ні, в себе вдома, батько вирішив влаштувати щось на зразок святкового обіду на честь спадкоємця.

- А якщо це була дівчинка? Спадкоємиця? - Я вже мовчу щодо того, що ця зустріч відбудеться в будинку Валерія Раміровича. В якому я ніколи не була. Таке враження, начебто ця дитина це пропуск в хороми батька Артура. Шанс зблизитися й так вже з практично родиною.

- Навряд, в нашому поколінні тільки мужики. В прадіда було четверо дітей, і всі пацани. В діда було двоє, і знову ж таки хлопці. Щодо мого батька ти сама прекрасно все знаєш, - наречений начебто не хотів навіть згадувати про Марата, не рахуючи того достойним носити ні прізвище їхньої родини, ні взагалі бути хоч якось дотичним до їхнього роду, - тож я не збираюся відходити від традицій народжувати пацанів.

- А якщо все ж таки доведеться відійти? - Наразі ймовірність п'ятдесят на п'ятдесят, що у хлопчика, що у дівчинки порівну шансів, тому мені доводиться вступатися за малу, якщо Артур так відверто топить за малого.

- Теж добре, але я впевнений, що буде пацан, - наречений, напевно, побачив, що мене якось не надто обрадувало це "теж добре", тому впився в мої губи поцілунком, ніби так перепрошуючи за свою фразу та тон, яким вона була вимовлена, - то поїхали?

- Поїхали, - тепер я хотіла дитину. Без сумнівів хотіла маля. Доньку. Саме малу, щоб позлити Артура й показати, що не важливо, хто саме в тебе дитина, якої вона статі та характеру, головне, що це твоє дитя й варто його любити таким, яким маля народилося. Бо воно попросту ТВОЄ.

Та зараз я не хотіла скандалу, варто було відійти морально від останніх новин, перемикнутися, а поїздка до батька коханого це саме те, що треба. Не скажу, що ми одне одного розуміємо з пів слова, що зідзвонюємося кожного дня, але поспілкуватися можемо. Та і з Нелею добрі стосунки, якщо відкинути в сторону той момент, що дівчина переважає мене за віком, а зустрічається з чоловіком практично вдвічі за неї старше.

- Доню, привіт, щось сталося? - Рідна передзвонила тоді, коли ми вже заїхали з Артуром до себе додому, я переодяглася й направлялися до будинку Валерія Раміровича. - А то і в мене від тебе пропущений, і в Саші. Все гаразд?

- Привіт, мамусю, сталося, - і при цьому дивлюся на нареченого, який слідкує за дорогою, але в самого на обличчі посмішка, ще й тихенько наспівує собі щось під носа. Такого щасливого Артура я давно не бачила. Можливо, і взагалі ніколи не бачила. Кого-кого, а його ця звістка точно потішила. - Я вагітна.

Тиша в динаміку. Я навіть крізь цю тишу впізнаю пісню, яку мугикає коханий. Пісня про родину, яка відправилася в подорож і під час цієї подорожі в них з'явився ще один член сім'ї. Настільки "захоплива" була поїздка для мами й тата цього сімейства.

- Мамо, ти тут? - Ми виїхали за місто, тому реальні перебої у з'єднанні. На мобільний зв'язок скидаю провину.

- Так, донечко, тут, - рідна або ще в ступорі від моєї відповіді на "що сталося", або не надто рада цій новині. Роблю ставку на перший варіант, оскільки зовсім не вірю в другий, - ми з Сашею вас вітаємо.

- Дякую, мамусю, - нічого страшного. Відійдуть від першочергового ступору, звикнуться з думкою, а після посмішка не буде покидати їхнє обличчя. Так буде і в мами з її коханим, і в мене також. Просто це все стало величезною несподіванкою. Як сніг посеред літа. Як озеро посеред пустелі.

- Сонечко, ми дуже щасливі, що станемо бабусею та дідусем, справді дуже раді, але..., - знову тиша, і тільки два голоси чутно наразі - завзяте наспівування Артура й пробивається голос дяді Саші в динамік мобільного, він щось промовляє до матері, - ми б хотіли запитати - ви влаштовуєте весілля у зв'язку з твоєю вагітністю?

Стоп... Кидаю збентежений погляд на нареченого, який, на щастя, дуже уважний водій, тому не відвертається в мою сторону. І добре, бо йому б це питання не сподобалося. Якби він почув... Скандалу б не уникнути. Гарний настрій Артура зняло б як рукою.

Я ж правильно розумію - мама тільки но спитала, чи я виходжу заміж не по "зальоту"?