Розділ 5

Артур прийшов не один, а з певною річчю в руці. І ви б, напевно, могли подумати, що це було щось на зразок зброї, чи то шматка арматури, саму тому ніхто з персоналу готелю його не зупинив, та і я перебувала в страху. Та все ж ні, не так все епічно. Наречений стискав у руці ремінь. Звичайний ремінь від штанів. І здавалося б, ну що таке ремінь, чим він може заподіяти шкоди, еге? Та тут варто було поглянути на вираз обличчя чоловіка. На те, як він сильно стискав щелепи. Яким поглядом спорював мене заживо. Тож якби в руках Артура наразі була навіть найзвичайнісінька м'яка іграшка, все одно було б лячно, настільки він вселяв в мене жах. В мене, і в тих, хто кого він зустрів по дорозі до номера.

- Де Марат? - Стоїть на одному місці, не підходить ближче, начебто цим демонструє, що може не стриматися й наробити біди, якщо зробить хоч один зайвий крок в мою сторону.

- Поїхав, - а братик то братика знає набагато краще, ніж я знаю свого нареченого. Марат не став очікувати приїзду свого родича, вчасно змившись з поля зору. Я ж цього не зробила, та і не могла цього зробити, а тепер ще й усвідомлюю, що не всі грані коханого відкрила для себе. Ось таким от агресивним я його бачу вдруге. І якщо один раз це випадок, другий - збіг обставин... То варто очікувати на те, що це повториться і втретє? З такою то регулярністю, то це трапиться буквально ось скоро... Залишилося чекати всього нічого.

- Залишив тебе за все розплачуватися.

На що мені реагувати? На дану фразу, яка максимально двояко звучить в тій ситуації, в котрій я опинилася? Чи коситися на ремінь, котрий Артур демонстративно поклав на стіл, сам же присівши на стілець?

- Тобто... за все розплачуватися? - Він же не може знати, правильно? Якби знав, то цей ремінь ходив би по моїй дупі, а сама я кричала від болю, а не моя душа завивала від того, що робити далі? Чи, можливо, Марат написав, чи подзвонив брату і все розповів, коли його власна п'ята точка була далеко-далеко?

- Такий благородний принц, а сам звалив, не оплативши номер беззахисної дівчини?

Видихаю. Не гучно. Навіть не візуально. Всередині себе випускаю повітря й різко хапаю свіже, бо стає не набагато краще. Так, схоже наречений нічого не знає. Не в курсі все ж того, що вчора трапилося. Але ці слова про номер, про беззахисну дівчину... Як же це все максимально близьке до того, що нас поєднувало з Маратом...

- Я доросла дівчинка, сама можу за себе розрахуватися, - якщо я не готова визнатися, а я не готова, точно не зараз, то варто вдавати, що нічого екстраординарного не трапилося. Потрібно не тушуватися, бо Артур зрозуміє, що я щось приховую, і почне йти на таран. Я не витримаю й посиплюся, і всім буде горе. В першу чергу, звісно, мені буде не солодко.

- Невже? - Чоловіка бавить така моя реакція, такий мій випад, - а де ж була доросла дівчинка вчора? Чому ж доросла дівчинка різко перетворилася в маленьку, яка навіть ходити самотужки не вміє? Чи мій братик набрехав і все це неправда?

- Вчора було свято, чи я не маю права деколи розслабитися?

- Так розслабитися, що тебе ледве не помало пів бару?

Я вже вилаштовувала в голові свою тактику, прилаштовувала сходинка за сходинкою, як наразі викарабкаюся з халепи, але ці слова Артура вибивають всі пазли з рук, з яких я збиралася створити одну цільну картинку. Картинку ідеальної нареченої, яка попросту одного разу трішки оступилася.

- Я б дала тобі ляпаса за такі слова, - відіграю гнів, при цьому приховую збентеження стосовно того, як близько наречений до правди. Про пів бару, звичайно, перебір, а от щодо помало..., - але я не хочу з тобою сваритися. Ми дорослі люди й можемо мирно все вирішити. Так, я перебрала. Так, визнаю, що зробила дурницю. Вибачаюся перед тобою та клянуся, що таке більше не повториться.

- Клянешся? - Перепитує Артур, на що я тільки згідно киваю. Звичайно, клянуся. Вдруге з твоїм братом в одному ліжку... Навіть доля не може бути настільки пропаленим стервом. - Гаразд, тоді і я не відлупцюю тебе ременем по дупі, хоча за такі витівки не завадило б провести профілактику. Щоб більше не хотілося, коли будеш наступного разу відлупцьованою попкою сідати за барну стійку.

- Не буде наступного разу, - запевняю, а сама прикидаю, чи міг би коханий справді відходити мене ременем по п'ятій точці, чи це просто гарна акторська гра, щоб я вмикала голову.

- Тоді давай підпишемо мирову.

- Давай, - настільки ідеального розвитку подій я навіть уявити не могла. Знаючи, в якому стані знаходився Артур, коли дізнався від свого брата новину стосовно мене. Підозрюючи, в якому настрої мчав сюди, в готель. На щось позитивне надій практично не було, а тут так легко вдалося домовитися. З совістю, правда, домовитися куди важче буде, але потрібно розв'язувати питання в міру їх надходження. Цю партію халеп я розвантажила. За неї я можу отримати оплату. У вигляді більш-менш спокійних пару годин.

- Йди сюди.

А ось з цією партією варто подумати, що робити, адже наречений підіймається з крісла та розстібає штани, на яких вже і так немає ременя, підказуючи, як саме ми будемо "підписувати мирову". Тут як тут совість висовує свого носа, пропонуючи до роздуму дуже вдале питання, поки я спостерігаю за тим, як Артур стягує з себе одяг:

"Ти з ним відразу ж і переспиш, не змиваючи зі свого тіла запах його брата?"