Розділ 1

Та що ж так голова розколюється? Чому настільки жахливо? Я ж не любителька алкоголю, не особливо полюбляю цей процес, а ці наслідки так тим більше. Тоді чому складається таке враження, що моя голова це стиглий кавун, котрий ось-ось лусне на дві частинки? Варто тільки комусь луснути по ньому пальцем і він вже ніколи не буде цільним...

Критично необхідно в найкоротший час знайти таблетки від головного болю. Вгамувати цей кошмар. Саме з таким наміром розплющую очі, звикаю до денного світла, яке вже на всю розбушувалося в кімнаті й намагаюся пересилити себе, щоб підійнятися з ліжка та рушити за аптечкою.

Так, а де Артур? Невже вже настільки пізня година, що коханий поїхав на роботу й вирішив мене не будити? Знову я проґавила навчання? Такими темпами мене й вигнати з інституту можуть. За останній час я скотилася з практично відмінниці до головної прогульниці. Цей аспект мого життя пішов явно під укіс.

Де Артур? Це точно найбільше тебе бентежить в даній ситуації? Можливо, варто поставити питання дещо інакшим чином - а де взагалі наша кімната? Що це взагалі за квартира? Чи будинок? Чи що це таке? Де я, чорт забирай, знаходжуся?

Різко вскакую на ноги, і це виявляється фатальною помилкою, оскільки по голові ніби кувалдою відразу ж б'ють в цей момент, я навіть дещо ноги згинаю від цього нереального болю. Та якого біса? Що я робила вчора й де моя кімната? Мій наречений? Моє все?

Розглядаю все навколо й нічого не знаходжу зі знайомих серцю й очам речей. Єдине, що гріє душу, а загалом і тіло, це моя довга футболка, котру я ношу як піжаму влітку. Цей шматочок тканини це все, що нагадує про те, що я це я і взагалі, що я вчора існувала, а не мені приснилося.

Виходжу з цієї кімнати з надією хоча б щось знайти надалі. Схоже на якийсь готельний номер - ця думка проскакує в моїй пораненій болем голові. Що ми з Артуром забули в готелі? Чому не поїхали додому? Де сам Артур?

Коханого не знаходжу, але дещо полегшено видихаю, коли бачу в іншій кімнаті свій мобільний телефон. А де все інше? Де якась футболка на вихід? Джинси? Спідня білизна?

"А тобі як мед, так і ложкою, еге?" - бурчить голова, яка не розуміє, чому я не задовольняюся хоча б тим, що знайшла свій гаджет. На якому можна натиснути пару кнопок та викликати кур'єра, щоб він доставив рятівні таблетки. Моя голова за пару пігулок зараз би й мене продала, настільки в неї все кепсько.

Та перш ніж порадувати свою макітру, натикаюся на зелену слухавку на екрані телефону, над якою висить циферка сто тридцять два. Сто тридцять два пропущених виклики? Реально?

Після погляд чіпляється за конвертик, над яким цифра трішки менша, та все одно вражає. Сімдесят чотири. Стільки непрочитаних повідомлень від... Від Артура. Сто відсотків. Це я розумію відразу після того, як заходжу у виклик дзвінків і спостерігаю за тим, що сто тридцять один виклик був від нареченого. І один маленький, бідненький від мами.

"Страшне. Сталося щось страшне" - видає голова, і схоже це стосується, що її стану, що того, чому стільки дзвінків та смс було від Артура.

Тільки хочу натиснути на номер коханого, тільки заношу пальчик навпроти його імені, як чую, як відкриваються якісь двері. Секунда і я бачу на порозі кімнати, хто саме їх відкрив.

- Марат? - Попри те, що виходить дуже кепсько щось розуміти, щось аналізувати, але брата нареченого я вже точно можу впізнати. Саме він зараз стоїть неподалік, з якимись паперовими пакетами у руках, при цьому на губах в нього грає задоволена посмішка. Ось в кого все добре, ось хто явно прокинувся з тієї ноги та у прекрасному настрої.

- О, ти вже прокинулася? А я збігав сніданок нам купити, - і викладає на столик навпроти мене ці пакування, з яких я прекрасно чую, як відходить запах свіжої випічки, - якщо ти шукаєш свою спідню білизну, то вона в наступній кімнаті. Біля дивана.

Я нічого не розумію. Взагалі. Голова відмовляється щось переварювати. Я її бідну рятувати не збираюся, а тут ще й завантажувати непід'ємною інформацією. Саме тому вирішую перекласти всю відповідальність на очі. Повільно обходжу Марата, начебто його остерігаюся, а насправді не знаю, як на це все реагувати, і рушаю в ту кімнату, на яку він кивнув. Перевірити, чи чоловік жартує з приводу моєї спідньої білизни, чи...

- Ти взагалі спала голою, - лунає над моїх вухом в той момент, коли мій погляд зосереджений на дивані, навколо якого і справді хаотично валяються мої трусики та бюстгальтер, - але під ранок почала труситися, тож я одягнув на тебе цю футболку...

Спала голою? Тобто...геть без одягу? Геть-геть? В чому мати народила? Взагалі без нічого? Навіть без цієї футболочки?

- А чому я спала без одягу? - Це питання переспрямовую Марату, бо сама не можу знайти на нього відповіді. Є одна. Вона полягає в тому, що мені стало настільки жарко, що я вирішила навіть цю футболку з себе стягнути. Гарна відповідь, і доволі таки логічна, тільки от проблема... Дуже ГРАНДІОЗНА проблема - що брат нареченого робив поряд і чому він одягав мене? Від наслідків такої відповіді стає настільки кепсько, що я приземляюся на диван, не в силах тримати рівновагу. Ні рівновагу у ногах, ні рівновагу у мозку, там наразі хаос. Всі кудись біжать, поспішають, намагаються загасити ту пожежу, яка займає все більше простору і спалює мою здорові клітини, залишаючи якісь огризки...

- Емілі, невже ти нічого не пам'ятаєш?

В мить всі ті, хто буквально пару секунд тому бігав ніби в одне місце вжалені, вгамовуються, застигають на місці й всі натовпом починають згадувати, що вчора трапилося. Напружують мізки, щоб видобути інформацію зі вчора. Краще б вони й надалі метушилися...

Закриваю очі, бо стає соромно, надіюся, що це все сон, а коли я відкрию очі, то опинюся у своїй кімнаті, поруч зі мною буде сопіти Артур, попереду у нас з ним весілля та безтурботні плани, які ми з нареченим будували стільки часу.

Та натомість закриті повіки не приносять полегшення, я ніби закрила штори від реального світу, щоб споглядати в цілковитій темноті на екрані проєктора миттєвості з вчорашнього дня. Ось Артур пропонує трішки урізноманітнити наші з ним інтимні пригоди. Ось я мчу з університету, з широкою посмішкою на вустах та з шаленими думками в голові стосовно спільного проведення часу. Наша спальня. Наші тіла стикаються. Язики переплітаються. Пристрасть бере вверх...

- Ні..., - різко розплющую очі й бачу перед собою того, кого вчора бачила в нашій спальні з Артуром, починаю відповзати від Марата, начебто таким чином зміню минуле й всі ці згадки просто зітруться в порох та перетворяться в ніщо, просто пил, - ні... ні... ні...

- Поснідаєш?

Яке ще поснідаєш? Він реально думає, що я зараз на все заб'ю та задоволено почну жувати круасани, чи що він там притягнув?

- Марат, ні ж? Нічого не було? - Це ж може бути сном. Ну може ж? Я просто відімкнулася і весь той жах був просто сном. Таке часто траплялося, я не один раз прокидалася вся мокра від страху, а потім усвідомлювала, що то все просто кепські сновидіння. Цього разу сон максимально був реалістичний, від цього максимально страшний... Та все ж... сон? Саме тому я і цього разу відчуваю себе так, ніби в басейні скупалася?

- Давай я зроблю кави та викладу все на тарілку.

- Та викинь це все! - Зрив. Як попкорн зривається в мікрохвильовці, так само я підриваюся з ліжка, вихоплюю з рук чоловіка паперові упакування та відкидаю їх в протилежний бік кімнати. На бідній випічці зриваю злість.

- Що ти хочеш почути?

Чому він такий спокійний? Чому так виважено говорить? Адже якщо те все правда... Якщо це все не сон... Якщо ми з ним... в одному ліжку... То як він може так легко це все сприймати? Настільки холоднокровно, ніби серійний вбивця...

- Ми... вчора... з тобою...

Як швидко я надулася, так максимально ж швидко і здулася, бо знову повертаюся в шоковий стан та по складах вимовляю речення. Аналізую, намагаюся прийняти, а тільки після виголосити це в слух.

- Тобі дзвонять?

Це така в нього захисна реакція? Марат теж в ступорі, просто по-іншому блокує ці спогади? Чіпляється за все підряд, лише б не обговорювати вчорашній день і те, що...

- Так, - ні, на цей раз це не відволікання уваги, справді хтось набирає, і дзвонить та людина, яка вже сто тридцять третій раз намагається добитися відповіді.

- Емілі, це що таке значить? Ти де зникла? Чому ігноруєш мої дзвінки? - Артур накидує ще десятки питань, і я не маю права на нього злитися, це в нього таке повне право, адже наречений переймається за мене, а я... з його братом... в одному номері... без спідньої білизни... - Де ти? Чуєш мене?

Брехати? Казати правду? Говори як є та сподіватися на помилування? Та яке помилування, він в житті мені цього не пробачить... Як можна пробачити зраду коханою людини? Тоді що? Що вигадати?