Розділ третій

– Це ж та вискочка, про яку говорили першокурсники та викладачі, – впізнала мене подруга агресивної дівчини.

– Вона зовсім безбашенна, то ж може ну її? А Хоніку ми ще спіймаємо в інший раз… – запропонувала ватажку друга подруга.

– Якщо таких не ставити на місце, вони стануть сильно нахабними, – пояснила дівчина, після чого кинула ще одне заклинання.

За потужністю атак видно, що вона не особливо сильний маг, а швидкість говорить про недосвідченість. Швидше за все вони другокурсниці.

До подруги приєдналися дві дівчини, які донедавна просто стояли. Тепер вся їхня увага була переключена на мене, тож рукою махнула Хоніці, щоб вона йшла звідси, але налякана жертва недобулерів так і стояла, втиснувшись у стіну. Якщо вона не зрозуміє мого натяку, то я не зможу втекти від них і доведеться давати відсіч.

– Ісатіно, ти змогла хоч раз у неї потрапити?

– Ні, а ти?

– Дідько! Та стій ти на місці, – наказала мені нападаюча.

– Тоді буде не так цікаво, – без долі агресивності відповіла, відстрибнувши від чергової атаки. – І взагалі, троє на одного – не чесно.

Стрибала, крутилася, ухилялася, але в результаті все одно оступилася і впала. Та сама Ісатіна вирішила цим скористатися і кинула в мене нове заклинання, поки я не встигла оклематся, але наді мною з’явився захисний купол.

Наскільки пам'ятаю, Хоніка в нас цілитель, а хтось із цієї трійки навряд чи несподівано вирішить мене захистити. Я озирнулася, але нікого не побачила, але відчула, що бар’єр досить сильний.

– Ти хіба не казала, що вона елементаліст, а не бойовий маг?

– Так говорили решта…

Тепер я точно впевнена, що це не хтось із них. Хоча це і за потужністю заклинання можна було зрозуміти.

– Не чекав такого тебе, Маріко, – сказав Кіаран, що вийшов з-за дерева, – ображати маленьких... Твій батько буде розчарований.

– Тебе ніхто сюди не кликав Дейд. Іди, куди йшов і не заважай. Тут і без тебе відбросів вистачає.

– Ну навіщо ж одразу кидатися образами? – протягнув він як лінивий кіт і різко кинув у неї заклинання. – Я ж і образитися можу… Запитай у свого колишнього, що трапляється, коли я ображаюся.

Посмішка, що з’явилася на його обличчі, дуже нагадувала усмішку першого короля демона. Потрібно буде попросити у нього майстер-клас із неї. Он як він тільки від однієї посмішки подруги Маріки потікали.

– Що ти від мене хочеш? – різко змінила тон дівчина.

– Щоб ти цих двох більше не чіпала. Якщо є притензії – вирішуєш через мене, інакше я розбиратимуся зі своїми притензіями стосовно тебе і твоєї родини. Ти все зрозуміла?

Вона у відповідь лише закотила очі, але Кіаран зарахував цей її жест як “так” і відпустив хуліганку. Але її безстрашності і почуттю власної гідності можна тільки позаздрити: це ж треба після такого спокійно і неквапно піти до гуртожитку. Ще й голову високо задерла, начебто не її щойно без особливих зусиль пов’язали. Тепер я знаю, до якого рівня самооцінки, гордості та любові до себе варто прагнути.

– Ти скажи, у тебе зовсім мізків немає? – несподівано питає хлопець.

– Ти це мені?

– А хто ще тут знаходить пригоди на свою дупцю зі швидкістю світла.

– Але вона в мене гарна.

– Що?

– Кажу, що постать у мене гарна.

– І це все, що ти хочеш сказати?

– А я мушу щось говорити? І взагалі я не просила допомоги.

– Тобто треба було дати їм зіпсувати твоє обличчя?

– Ем... Вибачте, я хотіла б подякувати вам за порятунок, – несміливо перервала наші суперечки Хоніка.

– Та гаразд тобі, ми ж з тобою однокурсники, – дружелюбно посміхнулася їй. – І дякую за допомогу з демонами вранці. Ти зробила великий внесок.

– Чому ти зі мною так само себе не поводиш? – зауважив хлопець.

– Помовч, будь ласка, – попросила його і вже у дівчини запитала: – Ти хоч не поранена?

– Ні, все добре.

– От і відмінно.

– Тоді я піду… Не заважатиму вам.

– Ну, що ж ти, ти нам зовсім не заважаєш.

– Гей, Аркан, а ти мені “дякую” сказати не хочеш? І за ранок, і за зараз?

– Та коли ти вгамуєшся, га? Іди до своєї коханої і в неї випрошуй подяки. Не бачиш, що я зайнята?

– Ех, не бачать тебе твої батьки! – награно зітхнув Кіаран. – Знав би хто, що нащадок героїв виявиться настільки невдячним…

Поки він влаштовував тут спектакль, Хоніка вже дійшла до входу до гуртожитку. Зовсім у цього Дейда немає совісті.

– Ну, що тобі ще від мене треба? Я ж сказала тобі, що не загублюсь. Навіщо ти пішов зі мною?

– Тобто ти не боїшся розправи від тих, кого вранці затягла в бій?

– Навіть якщо так, тобі яка справа? Просто пішов би своєю дорогою і не ліз у це.

Кіаран вирішив промовчати, невдоволено підібгавши губи. Він навіть не схотів дивитися на мене після моїх слів. По ньому і без слів було видно, що він образився.

– Але все одно дякую за допомогу. Я хотіла це сказати раніше, але не було часу, а зараз піддалася емоціям і… Коротше кажучи, вибач. Наступного разу контролюватиму свої емоції.

Хлопець повільно повернув голову і глянув на мене. І ось чому він так здивований моїми словами? Це ж нормально – вибачатися, якщо ти не мав рації.

– Що? – запитую, так і не дочекавшись його коментаря даної ситуації.

– Ти щойно подякувала мені і попросила вибачення.

– Так. Що в цьому такого дивовижного?

– Ти визнала, що була не права?

– Так.

– І пообіцяла більше не зриватися на мені?

– Так. Хіба не так роблять усі нормальні люди?

Задерши голову і прикривши очі маг видав якийсь незрозумілий звук, чим збив мене з пантелику. Що такого дивного у моїх діях?

– Ну так, ти ж нащадок героїв, вся така правильна і хороша, – тихо сказав Кіаран.

– Ти зараз намагаєшся мене образити?

– Ні, – нарешті перестав дивакувати хлопець і глянув на мене. – Просто не очікував такого.

– Та що з тобою коїться?

– Вперше хтось не з моєї родини не намагається зробити мене винним. Це так… Не знаю, як описати.