Розділ другий

– Може, перестанеш вже верещати? – спитав той самий шатен, заходячись прямо навпроти мене і утримуючи захисний бар'єр.

Одразу чомусь так соромно стало, ніби він мене не від пса врятував, а побачив у спідній білизні. Я різко підскочила, обтрусилася, перевірила відсутність порваних або задерлих частин одягу. Напрочуд навіть подряпин не було видно.

– А коли ти встиг прийти?

– Нині не найкращий час для розмов.

– Габріелла. Мене звуть Габріелла.

– Я не питав твого імені.

– А я не просила допомоги.

– Мені піти?

– Ні!

Крізь спину я не можу побачити, але чомусь мені здається, що він посміхнувся. Так соромно стало…

– Кіаран Дейн, – змилостивився старшокурсник.

Як дивно. Від цього його дії поганий настрій зійшов на “ні”. Навіть якось почав забувати факт наявності вогняного пса.

– Зараз я зніму бар'єр, відштовхнувши монстра. Після цього задіяю кілька бойових заклинань. Тим часом ти повернешся до академії і покличеш когось на допомогу. Одна річ, коли тут один демон, але з усіма гостями з тріщини я не впораюсь. Ти зрозуміла мене?

– Так.

Кіаран справді зняв бар'єр і пустив ударну хвилю у бік мого невдалого залицяльника. Я одразу ж рвонула у бік дверей, а хлопець запустив у пса перший ударний заклинання.

Поки я бігла, в мене саму мало не потрапили разів зо три, але дісталася без поранень. Легкі після тривалих силових навантажень хворіли, але я не мав часу на це. Насамперед потрібно покликати когось на допомогу.

Я озирнулася, сподіваючись побачити хоч когось, але коридори на випадок тріщин в інших частинах академії не патрулювали. Оце маги зі стажем! Хоча мені не доводилося раніше чути, щоб тріщини виникали так близько одна до одної. Пробігши по всій території замку так нікого боєздатного не знайшла. Іти до головного входу – не варіант, тому що відволікати інших під час бою – не найкраща ідея. Спробую пошукати когось у актовій залі. Може зненацька знайдеться хтось, хто зможе боротися разом з Кіараном.

– Чи є хтось, хто може допомогти? На задньому дворі відкрилася ще одна тріщина!

Начебто я голосно прокричала, але не схоже, що хоч хтось мене почув. Потрібно спробувати знову.

– Послухайте ж мене!

Усі продовжили кричати, про щось розмовляти. Сенс бути нащадком героїв, якщо не можеш змусити інших почути себе? Зараз вони не мають до мене жодного інтересу, тому й не звертають уваги, прямо за вікном відбувається справжня битва з демонами. Зазвичай батьки магів не приводять своїх дітей на битви під час домашнього навчання. Моя сім'я – виняток, але вони не залишали мене одну і завжди були поруч. Фактично, хоч я й була в епіцентрі бойових дій, але ніколи для мене не було реальної загрози.

Гаразд, не хочете по-доброму, тоді я вчиню так, як мене вчила мама. Вона далеко не та людина, хто церемониться і намагатиметься щось пояснити, якщо її не слухають.

Набираю повні легені повітря, заспокоюю серце та закликаю вогонь по всій території кімнати. І цей метод спрацював – абсолютно всі помічають мене біля вхідних дверей.

– Якщо не хочете померти від лап демонів, ідіть усі за мною, – спокійно та тихо наказую всім і розвертаюсь.

Швидким кроком я веду цілий натовп таких же першокурсників як я на допомогу тому, хто зовсім недавно врятував мене. Зараз на кону стоять не тільки наші з Кіараном життя, тому вони повинні були мене послухати. Хоч у нас і немає справжнього бойового досвіду і ми практично безсилі, але це набагато краще ніж зовсім нічого. Може, наших сил навіть вистачить до приходу досвідченіших магів. Але якщо так подумати, у нас і вибору особливого немає: або так, або смерть.

Побачивши, куди я їх все ж таки привела, першокурсники дуже обурилися. З натовпу чітко було чути фрази на кшталт “Вона хоче нас вбити”, “Вона ненормальна” і “Вискочка. Бажаєш померти – роби це сама”. Не звинувачуватиму їх, та й часу на суперечки немає. Кіаран був досить тяжко поранений і вже не так міцно стояв на ногах.

– Хто може використовувати магію води та бойові заклинання?

Добровольців не було. Однокурсники не поспішали мені довіряти, але невже вони не бачать, що треба щось зробити? Думають, що це їх не торкнеться?

– Чого ви стоїте? Зараз наші життя лише у ваших руках. У мене виходить використати тільки магію вогню, проти пса вона марна.

До речі, дуже дивно, що за час моєї відсутності підкріплення для демона не прибуло… Тьху ти! Зурочила.

– Це демонічна росомаха! – заволала якась дівчина, ніби ми не бачимо.

– Земляний медоїд!

– Карибу!

– Зебу!

– Я дуже рада, що ви всі знаєтеся на деяких представниках демонічного роду, – не витримала я, – але не думаєте, що нам уже час розпочати роботу?

Вони всі невпевнено і здивовано дивилися на мене, поки та сама демонічна росомаха не спробувала напасти на нас. У Кіарана очей на вухах немає, тому не дивно, що він пропустив її, особливо якщо враховувати, що демонічний пес був на ньому повністю сфокусований.

Тварина майже напала на дівчину, яка її й упізнала, але хлопець, який розпізнав зебу, встиг виставити захисний бар'єр перед усіма нами. Дівчина підняла свої великі та злякані очі на свого рятівника.

 – Хоніка, – представилася вона, продовжуючи уважно розглядати кожну деталь в обличчі хлопця.

 – Савіліан, – сказав своє ім'я він, простягнувши одну руку, що була менш зайнятою.

Хоніка повільно взяла його руку в свої і легенько труснула, а потім знову подивилася на його обличчя.  Савіліан усміхнувся, її реакція його бавила.

– Орфею, ти ж у нас нещодавно хизувався, що є досвідченим бойовим магом? Нумо, не стій без діла, диви скільки особин для підтвердження, – звернувся до друга хлопець, що тримав захисний бар'єр.

Хлопець, що стояв біля мене, завив, взявшись за голову:

 – Боже, як ти мені дорогий! – І вже мені сказав: – Дай пройти.

Орфей вийшов біля краю поля, активував атакуючі заклинання.  Він кидав їх, обминаючи росомаху по колу.  Незабаром чудовисько змінило свою ціль і стало нападати на мага.