Глава 13

Від несподіванки в Аеліри округлилися очі. Вона недовірливо вклала свої пальчики у його долоню:

— Це не жарт? Ти справді покажеш мені все?

— Ну, не все, але трохи вгамую твою цікавість. Ти оглянеш все один раз, разом зі мною.

Дівчина підвелася й опинилася надто близько до чоловіка. Він різко зробив крок убік та швидко віддалився. Наче боявся її присутності, відвів погляд. Щоб порушити незручну тишу, Аеліра проторохкотіла:

— Невже покажеш свою спальню?

— А ти так мрієш там опинитися? — прозвучало двозначно. Дівчина засоромилася.

— Не мрію, але хочеться глянути де ти живеш.

Вони вийшли на коридор та попрямували до східного крила. Аелірі не вірилося, що вона на власні очі побачить те, що заборонене. На перший погляд східне крило не відрізнялося нічим особливим. Такі ж похмурі крижані лицарі в коридорі, яскраві сніжинки під стелею та льодові стіни покриті памороззю. Чоловік завів її у довгий зал. На стінах висіли портрети  у крижаних рамках. Проте полотна були чисті від паморозі й здавалося їх хтось щойно витер ганчіркою. Асгейр вказав рукою на портрети:

- Це картинна галерея. Тут зображені всі покоління Айсменів, ще з тих часів, коли мій прапрадід став лордом.

Дівчина захоплено розглядала картини та помітила одну особливість. Айсмени, їхні дружини і діти були блондинами. І не просто блондинами, а з  молочним волоссям, котре нагадувало сніг. У всіх аристократична блідність, світлі очі. Аеліра стиснула губи. Навіть зовнішньо вона не підходила Асгейру. Не дивно, що вона не цікавить його як жінка. Її каштанове волосся не вписувалося у загальну картину цієї династії. Дивлячись на незнайомі обличчя, дівчина дещо збагнула. Невже? Побачене тільки підкреслювали її здогади щодо того, ким насправді є Асгейр. Власні думки породили крижані сироти на шкірі.

 Чоловік розповідав про своїх родичів і, підійшовши до портрету молодої сім'ї, замовк. Аеліра уважно глянула на картину. Чоловік, жінка та, судячи з усього, їхній син. Підліток. Дівчина вдивлялася в його обличчя й озвучила свої підозри:

— Це ти? Коли ще був юним?

— Так, а це мої батьки, — у голосі лорда відчувався смуток.

— Де вони зараз?

— Померли, — чоловік опустив голову й явно не бажав про це говорити. — Один прикрий випадок змінив все. На жаль, їх не повернути. Ходи сюди, побачиш й інші шедеври.

Від жалю в Аеліри стиснулося серце. Асгейр залишився один, його батьки та кохана загинули й чомусь дівчині здавалося, що це не простий збіг обставин. Можливо, зважаючи на минуле, чоловік поводиться з усіма відсторонено та нікого не підпускає близько до себе. Він повів її до крижаних картин з пейзажами. Кристали льоду утворювали собою візерунки, замки, гори, драконів. Все здавалося крихким й дівчина боялася навіть доторкнутися до картин.

Після галереї чоловік показав їй кілька залів, кабінетів, гостьових спалень, проте до власних покоїв не впустив. Аеліра не наполягала, лише підозрювала, що найцікавіше їй не показали. Повертаючись назад, вона широко всміхнулася:

— І це те, що ти приховував від мене?

— Не приховував, а не хотів, щоб ти маячила перед очима.

Аеліра стиснула губи. Їй неприємно чути таке. Принаймні, чоловік залишався з нею чесним і за це вона була йому вдячна.

— О, я старалася не турбувати тебе своєю присутністю.

— Я помітив. 

 Вони підійшли до її покоїв. Аеліра топталася перед дверима й їй не хотілося прощатися з чоловіком. Сьогодні він відкрився для неї з іншого боку. У ній вирували змішані почуття: жалість, симпатія, млість. Вони застигли непорушно, уважно вдивлялися в обличчя один одного, наче вперше побачилися. Його сині очі зачарували волошковим відтінком, виражені вилиці додавали суворості, а вуста притягували до себе. Аеліра подумки смикнула себе. Не про те вона думає, зовсім не про те. Одне недолуге вибачення і її серденько розтануло. Пасмо світлого волосся впало на щоку Асгейра та прикривало око. Аеліра потягнулася пальчиками до його обличчя, проте чоловік різким рухом перехопив її долоню:

— Що ти робиш? — прозвучало з нотками страху.

Дівчині стало соромно. А й справді, що вона робить? Ніхто не дозволяв їй так фривольно поводитися. Час звикнути, що вони не справжнє подружжя і ніколи нам не стануть. Аеліра почала невпевнено виправдовуватися:

— Хотіла забрати волосся з твого обличчя. Воно тобі заважає.

— Ніколи так більше не роби. Не люблю, коли до мене торкаються, — чоловік змусив її опустити руку.

Аеліра зіщулила очі. Вона й справді дозволила собі зайве. Припустила, що між ними зародилася іскра. Дурна. Асгейр одразу попередив — між ними ніколи нічого не буде, а вона чомусь вигадує та мріє про більше. Дівчина похитала головою:
— Вибач, я нічого поганого не хотіла зробити, просто здалося, що так тобі буде зручніше.
Побачивши розгубленість дівчини, Асгейр взяв її долоню. Низько нахилившись, вдивлявся в її обличчя та обморожував подихом. З ніжністю дивився на неї, наче не він щойно не дозволив себе торкатися. Дівчина непорушно застигла й чекала, що буде далі. Лорд прошепотів їй на вушко:
— Мені приємна твоя турбота, але нам не варто звикати одне до одного.
Цими словами опустив її на землю. Вкотре нагадав про свою байдужість. Аеліра намагалася не виказувати свого розчарування. Висмикнула руку з його долоні та гордовито задерла голову:
— Не переймайся, я пам’ятаю, що ти тільки й мрієш про ту мить, коли я відправлюся назад до маєтку та зникну з-перед твоїх очей.
— Можливо, раніше так і було, проте не тепер. Я поводився так, щоб тебе захистити.
— Від кого?
— Від себе.
Асгейр різко розвернувся, попрямував коридором. Дівчина одразу зайшла до покоїв та притулилася спиною до дверей. Важко дихала, з нової інформації складала пазли у голові. Вражено схопилася за рота. Невже? Все вказувало на те, що Асгейр саме той, про кого вона читала у книзі. Якщо це правда, то він небезпечний. Дуже небезпечний, і від нього варто триматися якомога далі. Вона підійшла до столу, де стояла ваза з крижаними трояндами. Обережно доторкнулася зледенівших пелюсток. Таке природою не створиться і без магії тут не обійшлося. Згадалися волошкові очі чоловіка. Сьогодні вони дивилися на неї з ніжністю й дівчина дозволила собі мріяти про неможливе.
Раптом крига під її пальцями почала танути, а волога випаровувалася. Квіти стали звичайними, а від льоду не залишилося й сліду. З переляку, дівчина зойкнула та забрала руку. Вона не розуміла, що трапилося. Можливо, крижана магія ослабла, от тільки чому?
Асгейр! Якщо це його магія, то, можливо з ним щось сталося. Страх за чоловіка лоскотав нерви та нашіптував на вухо варіанти страшних подій. Наче ошпарена, дівчина вибігла з покоїв. Швидко рухалася до східного крила, в яке їй досі заборонено ходити. У холі почула голоси й зупинилася.
Лорд розмовляв з управителькою замку та розпоряджався щодо завтрашнього дня. Почувши кроки дівчини, одразу перевів на неї погляд. Здавався здоровим і його наче нічого не турбувало. Він насупив брови:
— Аеліро? Щось сталося?
— З тобою все гаразд? — від хвилювання дівчина не надала значення, що у присутності прислуги звернулася до Асгейра на фамільярне «ти». Він кивнув головою:
— Так. Чому ти така перелякана?
Аеліра хотіла розповісти про випадок з квітами, але вчасно прикусила язика. Можливо Асгейр й справді небезпечний. У замку щось відбувалося й всі від неї старанно це приховували. Стиснула губи й вирішила поки не розповідати. Для початку, їй потрібно все з'ясувати. Вона похитала головою:
— Просто почула голоси й здалося, що до замку хтось проник, а то виявилося, ви тут розмовляєте. Вибачте, що потурбувала, я піду.
Дівчина почувалася ідіоткою й можливо саме такий мала вигляд в очах Айсмена. Швидко повернулася до покоїв та розглядала квіти. Живі! Здавалося вони щойно зрізані й крига ніколи не торкалася їхніх пелюсток. Аеліра схопила букет, замотала їх у хустку та заховала у шафу. Пізніше доведеться викинути. Завтра приїде король й, можливо, придворний маг. У неї накопичилося багато запитань. Дівчина сподівалася, що почує відповіді.
Наступного дня Аелірі зробили гарну зачіску, вона одягнула святкову сукню та дорогі прикраси. Спускалася сходами й побачила Асгейра. Чоловік стояв у холі, явно чекав на неї. Поглядом окреслив стрункий стан й в очах загорівся дивний вогник. Аеліра не розгледіла в них ненависті чи злості, а навпаки, спіймала якусь цікавість. Він виставив лікоть:
— Король прибуде з хвилини на хвилину. Сподіваюся ми приймемо його гідно.
— Я у цьому не сумніваюся, — Аеліра огорнула його руку долонею.
Вдивлялася в його обличчя й мусила визнати — він її подобається. Навіть більше, ніж подобається. Проте насторожувало те, ким Асгейр може бути насправді. На майданчику приземлився снігокрил. Чоловік кивнув на двері:
— Ходімо, приїхав хтось з гостей.
Вони вийшли на вулицю й Аеліра одразу впізнала короля. Одягнений у дорогі шати, зістрибнув з тварини. Дівчина зробила реверанс, а лорд поклонився. Його Величність задоволено кивнув:
— Асгейре, давно ми не бачилися. Аеліро, як ти?
— Все добре, Ваша Величносте, — такий неформальний початок зменшував хвилювання. Король оглядався довкола:
— Цей суворий клімат зовсім не для тендітних дам. Саме тому королева залишилася в столиці. Тим більше, що це робочий візит.
— Прошу, проходьте всередину, — Асгейр запросив короля до палацу. Поважним кроком, монарх пройшов вперед. Лорд відзвітував, — ввечері відбудеться бал на честь вашого приїзду.
— Добре. Я трохи стомився з дороги, — король зосередив погляд на крижаних стінах. Він не здивувався й Аеліра припустила, що чоловік був тут раніше. — Відпочину і хотілося б поговорити з тобою наодинці. Потім підемо на бал.
— Як забажаєте, Ваша Величносте! — Асгейр, як справжній господар, провів монарха до покоїв та розпорядився щодо обіду.