Глава 21

Асгейр здивовано глянув на дівчину. Складалося враження, що він не чекав від неї таких слів. Схопив бокал зі столу та підніс трішки догори:

— А заразом, може, святкуватимемо весілля вашої старшої доньки, бо вона вже засиділася у дівках. От за це і вип'ємо. Налийте ще.

Лорд не стримався від голки докору у бік герцога. Служниці миттю виконали наказ. Більше до незручних тем не поверталися. Дівчина уважно стежила за рухами Айсмена. Він не знімав рукавичок, не метушився, на його обличчі не було жодних емоцій. Аеліра намагалася зрозуміти, чи може він бути тим, про кого вона прочитала у книзі.

Застілля затягнулося до пізньої ночі. Захмелілі гості почали залишати залу. Нарешті, Асгейр підвівся та подав руку Аелірі:

— Вже пізно. Ви стомилися. Я проведу вас до покоїв.

Дівчина кивнула. Взяла його за руку та стала на ноги. Наче зразкове подружжя, вони вийшли із залу. Мовчки рухалися коридором, і тільки перед дверима апартаментів дівчини лорд порушив тишу:

— Ви дозволите мені зайти? Маю до вас справу.

Така люб'язність здивувала Аеліру. Зазвичай суворий та злий Асгейр не надто переймався її бажаннями. Майбутня розмова одночасно викликала цікавість та страх. Дівчина кивнула, й вони пройшли до покоїв. Аеліра не знала, де себе подіти. Сидіти? Стояти? Лежати? Звісно, не лежати. Розхвилювавшись, вона стала струнко біля дверей. А може, він той, про кого вона підозрює, і зараз одним рухом позбавить її життя? Страх скупчився у грудях. Натомість Асгейр залишався спокійним. Розміреним кроком пройшовся кімнатою та різко розвернувся:

— Ти сьогодні мене здивувала. Знайшла, що відповісти герцогу.

— Не хотілося, щоб мене вважали безплідною. Вечеряє завжди так багато людей?

— Зазвичай вдвічі менше. Не хвилюйся, завтра гості поїдуть, і тобі не доведеться приходити до бенкетної зали аж до приїзду короля.

Аеліра стиснула губи. Почувалася милою тваринкою, яку, у разі потреби, виставляли на показ. Почувалася зневаженою та приниженою. Дівчина насупила брови:

— Чому ти ховаєш мене від мешканців замку? Боїшся, що я зустрінуся із Жослін?

При згадці про кохану чоловіка він змінився в обличчі. Зблід, спохмурнів та став схожий на темну хмару.

— Що ти знаєш про Жослін? Хто посмів сказати?

Дана тема явно хвилювала чоловіка. Аеліра не поспішала розкривати крихти своєї обізнаності. Вирішила схитрувати та впевнено заявила:

— До мене дійшли чутки. Я все знаю. У тебе є кохана жінка, і ти зраджуєш мені з нею.

— Не говори дурниць! — чоловік підвищив голос. — Ці чутки брехливі.

— Невже? Хочеш сказати, що вона не зігріває твоє ліжко холодними ночами? — Аеліра підвищила голос.

У грудях розгорілося полум'я та обпікало зсередини. Сама не розуміла, чому ревнує цього чоловіка, адже він ніколи не стане її. Дівчина прикусила губу:

— Не переймайся, до твого особистого життя мені немає жодної справи. Я мрію якомога швидше поїхати звідси, але бути посміховиськом не хочу. Якщо вдавати справжнє подружжя, то не забороняй мені навідуватися хоча б на вечерю. В очах слуг я маю бути господинею, а не бранкою, яку за велінням поважного господаря показують людям. Коли я покину цей замок, тоді й насолоджуватимешся життям із Жослін. Може, вона ще й спадкоємців тобі народить.

— Замовкни! — Чоловік боляче схопив її руку. — Це все, про що ти говориш, неможливо. Я тобі не зраджую, а Жослін уже шість років як померла.

Дівчину така новина скувала кригою. Аеліра не знала про це, й тепер її ревнощі здавалися смішними. Чомусь усі у замку говорили загадками, і ніхто не хотів казати правду. Сині очі чоловіка виказували тугу. Аеліра зрозуміла, що він і справді її кохав. Наче отямившись, Асгейр відпустив руку дівчини. На її груди опустився важкий камінь:

— Але як? — Аеліра не могла дібрати слів. — Мені казали, що ти досі кохаєш її, тому так погано ставишся до мене.

— Кохав, — чоловік поспішно виправив герцогиню. — Але через мене її вже нема, і це все позбавлене сенсу. А на тебе я б не звернув уваги, навіть якби не знав Жослін. Ти не та жінка, яка може мене зацікавити.

Гучно гримнувши дверима, Асгейр вийшов із покоїв. Його слова, немов гострі шипи, вжалили серце дівчини. На очах з'явилися сльози та стрімкими потоками потекли обличчям. Їй хотілося подивитися на тих жінок, які варті його уваги. Вже не вперше він говорив про неї, як про потвору. Гіркота образи отруювала свідомість. Мріяла якомога швидше повернутися до маєтку й більше ніколи не згадувати про похмурого лорда, який чомусь бентежив серце.