Глава 15

Аеліра навіть не підозрювала про існування цих істот. Не розуміла навіщо така таємничість й сподівалася на відвертість з боку чоловіка:
— Чому нам не розповідали про нашкмерів?
— Це зберігається у цілковитій таємниці. Не варто лякати людей. Нашкмери не здолають крижану стіну. Мої люди цілодобово несуть варту.
— Розкажеш про них детальніше? — дівчина одним рухом розрізала рибу та поклала її до рота.
— Це тварини з високим інтелектом. Завжди ходять стадами й активізуються вночі. Живуть у снігових просторах. Цієї інформації тобі вистачить, — чоловік підніс бокал до губ і явно не бажав говорити на цю тему. Зробивши кілька ковтків, відклав бокал вбік. — Мене більше турбує твоя поведінка, коли прибуде король.
Дівчина не розуміла, яку легенду Асгейр бажає видати за дійсність. Звісно вона може вдати з себе щасливу дружину та неземне кохання до свого чоловіка. Дівчина запитально вигнула брови:
- Мені вдавати, що п’ять років я жила тут?
- Ні, гадаю він і так знає, де ти жила. Напередодні я отримав листа від нього й він вимагав твоєї присутності тут. По прибуттю короля відбудеться бал. Ти як господиня замку, маєш гідно його провести.
Звісно королю про все відомо. Кажуть, що він усюди має своїх шпигунів. Аеліра продовжувала їсти:
- Як довго пробуде тут король?
- Сподіваюся не довго. Максимум кілька днів. Завтра я відправляюся до міста поповнити запаси. Як ти помітила, тут ми нічого не вирощуємо. Вся їжа привізна.
— Можна мені до міста? — очі Аеліри засяяли радістю. Їй нудно сидіти у замку, а ця поїздка могла хоч трохи її розважити. Чоловік насупився:
— У цьому немає потреби.
— Але мені треба, — дівчина гарячково почала вигадувати причину відвідин міста. — Необхідно придбати для балу е… — Аеліра запнулася. — Віяло.
— Ця поїздка не для тендітних дам. Холодно й летіти щонайменше три години. Я сам куплю тобі віяло.
Асгейр явно не бажав її присутності біля себе. Проте сидіти і нудитися у замку дівчині не хотілося. Вона відклала столові прибори вбік та благально переплела руки:
— Я згодна на таку поїздку. Мені потрібно підібрати віяло, щоб личило до сукні. Знаю, ти не бажаєш мене бачити зайвий раз, але тобі й необов’язково. Виділиш мені супровід і навіть не помітиш моєї присутності. Будь ласка! Я ж ніколи нічого у тебе не просила. Це перше прохання за всі п’ять років.
У залі запанувала тиша. Дівчина чула гучний стук власного серця. Погодиться чи ні? Нетерпляче очікувала на рішення лорда.
— Я згодний, але у мене є одна умова, — звіриний вискал чоловіка не передбачав нічого доброго. Затамувавши подих, Аеліра кивнула:
— Я слухаю.
— Ти виконуватимеш мої вимоги й більше ніколи не заходитимеш у моє крило замку, а особливо у залу скульптур. Після того, як король поїде до столиці, ти повернешся до маєтку й нікому не розкажеш про те, що ти тут побачила.
З виглядом переможця, чоловік відкинувся на спинку стільця. На його вустах з’явилася легка посмішка й подумки він святкував свою перемогу. Аеліра зітхнула. Їй і так відомо кого лорд ховає від неї. Свою кохану дівчину. Зрештою, забути про ту частину замку буде краще для неї. Не варто ятрити своє серце чужим коханням. Дівчина кивнула:
— Домовилися.
Аеліра засинала з думкою про Асгейра. Виявляється він може бути не таким і поганим. Вродливий, зараза. Згадалися його дотики й тіло вкрилося жаром. Подумки повторювала собі – вона не цікава йому як жінка, адже у нього є кохана дівчина. Хоча, якби він й справді її кохав, то одружився б з нею, а не брав шлюб з племінницею короля. Коли кохаєш, то не існує перешкод. Принаймні так писалося в одній з романтичних книг, які читала дівчина.
Наступного дня, поснідавши на самоті, вона вийшла на двір. Сподівалася Асгейр дотримає слова й дозволить їй відвідати місто. Зрештою, вона тут не полонена. Дівчина одягнула зручну сукню та плащ із соболиним хутром. Пам’ятала як нещадно вітер обвіває обличчя й свистить у вухах, тому заховала голову під капелюшок.
На майданчику знаходилися снігокрили. Біля них метушилися чоловіки і явно готувалися до поїздки. До кожної тварини причепили плетені ящики. Переплівши пальці, Аеліра стояла збоку та чекала на Асгейра. До неї підійшов Хакон. Злегка вклонився, схопив її долоньку та підніс до вуст:
— Доброго ранку, Ваша Світлосте! — вустами доторкнувся до лайкової рукавички. Поцілувавши руку не поспішав відпускати пальчики дівчини. — Як почуваєтеся?
— Добре, дякую!
— Мені прикро за вчорашній випадок. Шкода, що наша прогулянка поспішно закінчилася. Сподіваюся ви не забилися.