Глава 4

Нахабно примостив руку на її талію. Дівчина раділа, що її вкривала товста шуба. Снігокрил піднявся у небо. Вітер неприємно обвівав обличчя, й Аеліра заховалася у шарф. Після кількох годин такого польоту боліла спина, ноги й сідниці. Холод пробрався під шубу та обморожував шкіру. Проте скаржитися дівчина не збиралася. Небо вкривали сутінки. Все про що вона мріяла, так це про гарячий чай, затишну кімнату та теплий плед. Дівчина не витримала й втиснула голову у шию, наче це врятує її від холоду.
— Нам ще довго летіти?
— Ні, приблизно годину.
Годину. Аеліра не була впевнена, що протримається годину. Ноги кололи крижані сніжинки й вона майже не відчувала затерплих пальців. Розуміла, їй потрібно терміново зігрітися, інакше ризикує відморозити собі кінцівки. Дівчина поправила шарф на щоки:
— А снігокрил не стомився так довго летіти? Може зробимо привал?
— Ні, ми маємо встигнути до замку до настання ночі. Не хвилюйтеся, ці тварини дуже витривалі.
— Я замерзла, — зізналася Аеліра. — Мені негайно потрібно зігрітися. Зробимо короткий привал і ви розпалите вогнище.
Позаду почулося важке зітхання:
— Це неможливо з кількох причин. Під нами багато снігу. Підозрюю він буде вищим за вас і розгребти такі замети буде важко. Навіть, якщо якимось магічним дивом у мене вийде це зробити, то вогняні камені у мене закінчилися. Я не маю чим розпалити вогнище. Як ви помітили, навколо лише сніг і скелі. І найголовніше. Нам потрібно поспішати. Мусимо встигнути до настання ночі.
— Чому? Боїтеся темряви? — Аеліра не стримала смішок у голосі. Чоловік залишався серйозним:
— Гадаю зараз не час для жартів. Повірте, те, що принесе з собою ніч, вам зовсім не сподобається.
У небі почувся загрозливий рев. На горизонті дівчина побачила дракона. Білий, з синьою смужкою вздовж тіла та широкими крилами летів до них. Це не перший дракон, якого бачила дівчина, проте цей вражав великими розмірами. Довгий хвіст маневрував у повітрі, а шпилястий гребінь проходив по спині. Цей дракон заворожував красою та величчю. Судячи з гігантських розмірів, Аеліра припустила, що він не має людської подоби й до них наближається хижа тварина. Дівчина запанікувала:
— Він нас не з’їсть, не спалить полум’ям, чи ще що там роблять дракони?
— Ні, цей дракон живе у замку. Він розлючений. Потрібно поспішати. І ще, — чоловік доторкнувся до шарфа дівчини та насунув його на очі, — не варто вам бачити того, що буде попереду.
Темрява застелила очі. Дівчина скривилася:
— А що буде попереду?
— Я ж сказав, вам не варто знати. Асгейр буде невдоволений. Поки я не дозволю, не знімайте шарфа.
Аеліра зневажливо хмикнула. Він дозволить. Вона племінниця короля, їй не потрібний дозвіл. Цікавість роздирала зсередини. Скориставшись тим, що чоловік сидів позаду і не бачив її обличчя, дівчина вирішила схитрити. Зубами схопила шарф та стягнула донизу. Натерпілося побачити те, що від неї прагнули приховати. Білий дракон швидко віддалявся. Дівчина думала скільки потрібно їжі, щоб його прогодувати й раділа, що не стала вечерею.
Через кілька хвилин вона побачила крижаний замок. Масивні стіни, високі шпилі, широкі мури зроблені з криги. Напівпрозора, засніжена крига здавалася створена магічно. З дахів звисали бурульки, на просторому майданчику розміщений фонтан із замерзлою водою. Навколо нього стояли дерева покриті льодом. Це виявилося дивним, адже дівчині здавалося, що на такій висоті дерева вже не ростуть. Дорогою їх давно не спостерігалося. Замок з усіх боків оточений глибоким проваллям та нагадував неприступну скелю. Єдиний крижаний місток проходив через круте урвище. На снігу були відсутні сліди й це свідчило, що ним не користувалися. Трохи далі за замком виднілася довга крижана стіна. Вона проходила через весь горизонт й наче від чогось оберігала. Снігокрил приземлився на широкій майданчику. Хакон нахилився до дівчини:
— Тепер можете зняти пов’язку, — вдивившись в її обличчя, підозріло зіщулив очі. — Ви все бачили?
— Так, але не хвилюйся, це залишиться нашою таємницею.
Аелірі здалося, вона почула, як від злості скриплять його зуби. Чоловік допоміг їй злізти зі снігокрила. До них підійшли слуги, проте Асгейра не було. Знову зневажив. Навіть не спромігся вийти її зустріти.
Зблизька замок вражав своєю величчю. Крижані стіни виявилися непрозорими, всередині них, наче клубочився білий туман. Вони зайшли всередину. Аеліра мріяла про тепло й сподівалася нарешті зігрітися. Всупереч очікуванням, замок зустрів холодом. Увійшовши всередину, відчула, як холод пронизує її до самих кісток. Стіни були покриті інеєм, а величезні крижані статуї стояли в коридорах, немов охоронці. Дівчина сподівалася, що холодно лише у просторому холі з височезною стелею. У повітрі зависли сніжинки, завбільшки з долоню. Вони сяяли яскравим світлом й використовувалися замість свічок. Розлогі крижані сходи вели на другий поверх. Дівчина затамувала подих, адже раніше не бачила нічого подібного.
Вони рухалися довгими коридорами та зайшли до кабінету. Аеліра застигла біля дверей. Вона побачила Асгейра. Безсумнівно це був він. Молочні пасма заплетені у високу косу спадали на плечі, а обличчя вкривала легка щетина. Чоловік схилився над картою на крижаному столі й навіть не підвів погляд. Дівчина відмітила, що усі меблі зроблені з льоду й надія відчути тепло миттю погасла у серці. Хакон злегка вклонився:
— Ми прибули, Ваша Світлосте!
— Чого так довго? Ви спізнилися, – Асгейр продовжував дивитися на карту, наче там щось дуже важливе.
— Ми потрапили під сніжну бурю. Довелося перечекати.
— Добре. Сподіваюся Сігне провела мою так звану дружину до її покоїв, пояснила основні правила та наголосила, щоб до приїзду короля вона трималася від мене якомога далі й не потрапляла на очі. Не хочу бачити те дівча.
Обурення розгорілося у грудях Аеліри. Чоловік явно її ненавидів, от тільки вона не могла зрозуміти за що. Вони майже не знайомі й вона нічого не зробила. Дівчина вдавано прокашлялася:
— Я тут, Асгейре, й особисто почула ваші побажання.
Нарешті лорд підвів погляд. Суворо дивився на Аеліру й виморожував синіми крижаними очима. Звісно, дівчина постала перед ним не у розкішній сукні як мріяла, а у цій масивній шубі з шапкою та не могла вразити вродою. Кілька секунд він дивився на неї непорушно, а потім, наче отямившись, гнівно насупив брови та звернувся до Хакона:
— Кого ти мені привіз? Ти ж мав доставити іншу дівчину.