Розділ 7.
Прокинувшись вранці, я навіть не встиг прийти до тями, зрозуміти, хто я, що я і, зрештою, де я? Леді Беатріс на пару з Софією, буквально висмикнули мене з такого привабливого м’якого ліжка і потягли у ванну кімнату. А далі взагалі розпочався формений хаос.
Мене купали, натирали маслами і навіть, чого вже, підстригли в потрібних місцях, оновивши зачіску. При такому розкладі не прокинутися було просто неможливо, так що до середини тортур, які зі мною проводили, я був уже злий, як сто чортів.
Але, реально, навіщо так заганятися? Натягнув сукню, фату і вперед! Все одно вже не викрутитися, щоб я вже не робив.
Коли, після всіх махінацій з моїм тілом, на мене натягли штанці, я похмуро дивився на всіх з перекошеним обличчям. Але останньою краплею безумовно стало для мене вбрання! Нічна сорочка, нижні спідниці і це не вираз, спідниць було, як мінімум штук вісім, сама сукня з задушливим корсетом і зверху ще якась накидка на одне плече.
Поки дівчата-служниці все це на мене натягували, я відчував, як згинається спина під цим тягарем. Вбрання цього світу – це безумовно свого роду тортури. Щоправда, тортури на цьому не закінчилися, адже ще треба було навести марафет на голові та на обличчі.
Підсунувши мені прямо під спідниці табуретку, одна зі служниць почала щось творити з волоссям, друга наносила якусь косметику на обличчя, а леді Беатріс розповідала мені про тонкощі місцевого весілля. Її монотонний, позбавлений хоч якихось емоцій голос виводив мене з себе, через що половину зі сказаного я благополучно прослухав, подумки жмурячись. Втім, засмучуватись із цього приводу я не поспішав, розберусь якось на місці.
— Все, Ваша Високість, ви готові, — з придихом промовила Софія, дивлячись на мене великими, сповненими захоплення очима.
Хмикнувши у відповідь, я з подивом подивився на дівчат, які тягли в кімнату велике, зі зріст Маргарет дзеркало. М-да, а я ще першого дня бігав, шукав, як дурень.
Підхопивши мене з двох боків, Софія та леді Беатріс допомогли мені встати з табуретки та підійти до дзеркала. Подивившись у дзеркало, я реально трохи розгубився. Звичайно, красу Маргарет намагалися підкреслити дійсно у всьому. Їй дуже йшло пишна, з неосяжною спідницею сукня кольору стиглої вишні. Але особисто мене цікавила витончена корона, яка тільки зовні здавалася невагомою, а насправді була жахливо незручною.
- Це обов'язково? - Ткнувши пальцем у корону, тихо видихнув я.
- Звичайно, ви ж призначена Королева, - кивнула у відповідь леді Беатріс.
– Зрозуміло… – промимрив я, розуміючи, що мені справді ярмо наділи, тільки на голову.
Ну, тепер я хоч знаю, чому жінки вічно спізнюються! Хоча, особисто я б на місці жінок, після таких приготувань взагалі б нікуди не йшов.
- І що далі? – глухо видихнув я. Швидше впораюся, швидше спати ляжу.
- Зараз ми підемо в храм, де проходитиме церемонія, - охоче видихнула Беатріс, наче тільки й чекала цього питання.
- Ходімо? – скинув я одну брову, реально не уявляючи, як я маю в цьому вбранні ходити.
- Це не далеко…
– Гаразд, – повільно кивнув я. - Але як же мій сніданок?
– Сніданок? – безглуздо перепитала леді, піднявши брови.
- Так, я ж не повітрям харчуюсь.
- Вибачте, Ваша Високість, я думала, ви не зможете з'їсти жодної крихти через хвилювання.
Скривившись, я стиснув зуби, щоб випадково не образити леді. Ні, подумала вона! Не зможу ні крихти з'їсти! Та я готовий цілу курку з'їсти і нічого, що зараз ранок. Вечірні прогулянки сприяють гарному апетиту.
- Ясно, ведіть...
Кивнувши своїм постійним помічницям і дочекавшись, коли вони підійдуть, я вже сам схопився за їхні руки, не збираючись ризикувати своїм життям і йти самостійно. Ні, краще я каченям, намертво вчепившись у Софію і Беатріс, спокійно дошкандибаю до храму, ніж зверну шию прекрасному тілу Маргарет.
- Ваша Величність, може, відпустите? – тихо прошепотіла Софія, поглядом вказуючи на групку тих самих барвистих дівчат.
- Мовчки йди і роби вигляд, що все так і має бути, - загарчав я у відповідь і застережливо глянув на курник.
Не знаю, може, у цього різнобарвного проносу поні ще залишилися мізки або просто вчасно підключився інстинкт самозбереження, але мене ніхто не став чіпати. І якщо чесно, я засмутився! Все-таки зігнати зло на комусь треба було, бо мене дійсно розпирало від надлишку негативних почуттів.
Я був голодний, по-звірячому голодний, мені скрізь, де тільки можна, давило і я ледве плентався в цьому скафандрі з вагою слона. Так що цілком закономірно, що я не посміхався, як дебіл!
Підійшовши до просто неймовірного за розмірами храму, я подумки присвиснув. Люди у цьому світі явно не були любителями мінімалізму. Все, дійсно все кричало про багатство. Високі шпилі йшли далеко в небо, білі стіни, наче світилися в яскравих променях сонця, великі двостулкові двері були зроблені, як мінімум, для якихось гігантів. Навіть цікаво, як їх загалом відкривають.
Останнє мені дізнатися не вдалося. Ми з леді пірнули в маленькі бічні дверцята, свого роду евакуаційний вхід або вихід, потрапляючи в невелику кімнатку. Тут вже настав час очікування самого обряду або як тут у них прийнято називати одруження. Хоча я б назвав би це дійство – ярмом на шиї.
Коли з’явився Король, я вже не відчував ніг від втоми, і його цілком квітучий, задоволений вигляд тільки додав мені роздратування. Звичайно, у нього ж не болить спина, і ноги не ниють. Тільки ось незрозуміло, чого він радіє? Одружується з дівчиною, яка йому і даремно не здалася, при цьому виглядає так, ніби все життя чекав цього дня. Точно з головою не все гаразд.
- Ти готова, моя Королева?
- Ага, біжу і падаю, - похмуро видавив я з себе, скоса подивившись на цього дебіла.
- Падати не треба, - хмикнув він задоволено, ніби сам вигляд мого перекошеного обличчя приносив йому найвище задоволення. – Але нам уже час.
#4030 в Любовні романи
#965 в Любовне фентезі
#571 в Різне
#279 в Гумор
вимушений шлюб, противостояння героїв, потраплянець в тіло дівчини
Відредаговано: 09.06.2022