Розділ 1.1

— Наречена, підходьте до нас! — говорить жінка з текою в руках. Мені здається, що її голос тремтить від страху, а ще вона якось дивно поглядає на мого нареченого. Точно боїться. 

Розумію, що тікати немає сенсу. Якщо я вже тут — треба йти до кінця. Це була остання воля тата, отже, я маю йому вірити. 

Наближаюсь, стискаючи руками букет, і стаю навпроти цього чоловіка. Він на цілу голову за мене вищий, і це при тому, що я на підборах. Його темні очі виглядають з-під насуплених брів, борода приховує губи, а вираз обличчя такий, наче він і сам не радий тут бути. 

— Добрий день! — кажу. Тільки після того, як ці слова вилітають з мого рота, розумію, наскільки безглуздо це звучить. Він — мій наречений. Практично чоловік, а я “добрий день” кажу. 

Мені здається, що наречений хмикає. Робить це дуже тихо і точно насміхається. Певно, і він не сильно-то хоче з дівчиськом зв’язуватися. 

Я взагалі нічого не розумію та дуже сподіваюсь, що згодом цей бугай щось мені пояснить. 

— Розпочинайте! — цідить, а в мене від його грубого голосу мурахи оживають. Жінка також прокашлюється і починає молоти якусь дурню про кохання і все таке. Ми ж стоїмо одне навпроти одного як абсолютно чужі люди. 

— Можете обмінюватися обручками, — говорить жінка, і Тимур приносить коробку, в якій два однакових золотих кільця. Одне, зовсім крихітне, навпроти іншого. Точно так само, як я проти свого майже чоловіка. 

Він доволі обережно бере мою руку у свою — і я відчуваю грубу шкіру його рук. Надіває кільце, при цьому погляду з мене не зводить. Роблю те ж саме і не хочу, щоб бачив, як трясуться у мене руки. Але наречений точно це бачить і відчуває. 

— Прекрасно! — усміхається жінка. — Тепер я можу оголосити вас чоловіком та дружиною! Можете поцілувати одне одного!

От тепер мені взагалі не до сміху! Дивлюсь, як обличчя тепер уже чоловіка наближається — і майже не дихаю. Та він не цілує в губи. Ледь відчутно торкається щоки своєю бородою. 

Коли відступає, згадую, що навіть імені його не знаю. Абсолютно нічого. Бабуся мала рацію — я таки божевільна… 

— Поїхали! — чоловік віддає наказ Тимуру, і той киває. Першим йде до виходу, а ми — за ним. Тимур нашу процесію закриває. 

— Він дивний, — шепоче Настя, до мене схилившись. — Але дико сексуальний. Люблю старших чоловіків. 

— А я — ні, — видихаю. Погоджуюсь тільки з тим, що він дійсно дивний. На мене взагалі не дивиться і телефоном якісь справи вирішує. 

— Автомобіль уже чекає, — говорить Тимур і на чорний позашляховик киває. Mercedes, яким ми прибули сюди, ніде не видно. 

Мій чоловік несподівано зупиняється, і мені доводиться зробити те ж саме. Він дивиться на мене, а я не знаю, чи варто щось говорити.

— Ми з тобою ще не знайомі, — говорить своїм грубим голосом. — Рустам Грізний!

Чоловік подає мені руку, на якій обручка, а я розгублено дивлюсь на неї, а тоді — на обличчя чоловіка. 

— Грізний? — перепитую. — Воно справжнє? 

— Таке ж, як і я, — криво усміхається.

— Думаю, що моє ім’я ви точно знаєте, — кажу. — Чи не так?

— Так, Єво! — він знову опускає погляд на свою руку, і я розумію, що треба щось робити. Несміливо вкладаю свою руку у його, і він її стискає ледь відчутно. —  Тимур відвезе тебе в новий дім, а твою подругу — куди вона скаже. 

Рустам мене відпускає і розвертається, щоб піти, але несподівано різко зупиняється. Я не бачу, що змусило його зупинитися. З-за широкої спини взагалі нічого не видно. 

Чую тільки свист шин по асфальту, а тоді бачу, як Рустам різко розвертається і починає падати на мене. В момент, коли приземляюсь на асфальт, розносяться постріли. Справжні постріли, як у кіно. 

З грудей вибиває весь дух, адже Рустам дуже важкий. Я боюсь, що Настя може постраждати. Боюсь, що день мого весілля може стати днем чиєїсь смерті. 

У вухах шумить, вага Рустама не дає дихати. Я не розумію, що це відбувається. Справжній напад на Рустама? Але ж тато говорив, що з ним я буду захищеною! 

То як розуміти його слова? Тато брехав? Чи він і сам не знав, ким насправді є цей Грізний?