Глава 29. Ревнощі

І під шкірою все буквально вирувало від передчуття. Ні, не того романтичного, як у жіночих романах, а найсправжнішого — панічного. Бо я знала: попереду жопа. Глобальна. З родзинкою. І з феєрверками.

Ви думаєте, я трепетно чекала зустрічі з Андресом? Ха. Зараз.

Здається, я остаточно з’їхала з глузду, бо мріяла, щоб мене випадково знайшов Сайрас. Він надсилав повідомлення і був вкрай невдоволений! А мені його невдоволення… подобалося. Тож було б чудово, якби він мене знайшов.

І почав свердлити поглядом, аж киплячи від ревнощів. Було в цьому хоч крапля логіки? Жодної. Але я шалено хотіла його роздратувати. Зачепити. Вивести з себе. А потім із невинним виразом сказати:

«А ти що, не радий за нас з Андресом?»

Екіпаж тарахкотів бруківкою, цокіт копит глушив думки. Усередині трусило не гірше, ніж мене зовні. Я кілька разів перевірила, чи на місці плаття, прикраси, нервова система, і нарешті одсунула фіранку.

— От чорт… — зірвалося з губ.

Будівля, до якої ми під’їхали, виглядала так, ніби сам Його Величність особисто обирав архітектуру. Власне, так і було. Височенна, із золотими завитками й прапорами на даху. А на останніх поверхах — оркестр, судячи зі звуків. Той самий. Королівський.

Андрес, ти божевільний. Ти абсолютно хворий на голову, якщо потягнув мене в елітний ресторан, куди навіть половина викладачів академії не може потрапити. А викладачі у нас не з простих — усі з великих родів, із титулами.

Кучер зіскочив із сидіння, відчинив дверцята й урочисто подав руку. Я ступила на бруківку — й у ту ж мить мої плечі накрив прохолодний вітер. І… чоловічий піджак.

— Виглядаєш неперевершено, — пророкотів знайомий голос біля самого вуха.

Серце зробило кульбіт із переворотом. Я обернулася й побачила його. Андрес стояв поруч. Костюм сидів на ньому ідеально, зачіска бездоганно укладена, а в очах — та сама хижа іскра.

І так, костюм був у тон мого плаття. Цей тип точно знав, що робив.

Від нього приємно повіяло кокосом і м’ятою. Новий одеколон? Чи шампунь? Неважливо. Головне — що мені подобалося. Надто подобалося. Хоча не настільки, як запах шоколаду й осені… той аромат змушував низ живота важчати, а тіло ніби танути.

Він простягнув руку. Я машинально поклала свою долоню в його, і Андрес, не відводячи погляду, поцілував кінчики моїх пальців.

— Дякую… за запрошення, — видихнула я.

— Радий, що ти прийшла, — коротко кивнув він і запропонував лікоть.

Я вчепилася в нього, мов утоплениця в рятівну дошку, і ми рушили по килимовій доріжці. Так-так, по килимовій. Червоній. Яку, підозрюю, чистять магією, аби сліди простолюдинів не залишалися.

Отже, Василино, маємо кілька проблем.

По-перше, оновлений Андрес — це вже зовсім не хлопчик. А дорослий, упевнений у собі чоловік. Який, здається, чудово знає, чого хоче. І чого не хоче — теж. От і приїхали.

По-друге, він точно не з простої родини. Сюди навіть середній стан не заходить. А якщо його родовід переплітається з якоюсь впливовою фамілією — мені кінець. Бо варто моєму батькові про це дізнатися — він не просто схвалить. Він і заручини оголосить, поки я витріщаюся на десерт.

Добре хоч, що йому може завадити Сайрас. Бо договір усе ще в силі!

Я нервово перебирала в голові варіанти втечі. Через вікно? Чорним ходом? Телепортнутися у вбиральню?

Андрес підвів мене до столика. Нас уже чекали. Точніше, чекав стіл: свічки горіли, музика ледь долинала звідкілясь із глибини залу, а на столі стояли келихи й закуски, що виглядали як витвори кулінарного мистецтва. І пахло. Так пахло, що шлунок чемно заворушився.

Сам зал — ідеальне місце для романтичної вечері. Дух перехоплювало від того, як тут було гарно. Столики застелені шовковими скатертинами, світло — приглушене, м’яке, з легким бурштиновим відтінком, у повітрі витає запах чайної троянди і… ванілі.

Андрес галантно допоміг мені сісти. Як не крути, а манери в нього бездоганні: джентльмен до кісток. Сам сів навпроти і, склавши руки на столі, з легкою усмішкою промовив:

— Я зробив замовлення на власний розсуд, але ти можеш обрати все, що забажаєш. Стіл уже оплачений.

Оце дратувало — навіть причепитися ні до чого. Морепродукти, м’ясо, салати, закуски — усе виглядало так, ніби над тим працювали генії гастрономії. Я кинула на нього швидкий погляд. Так, Василино, ти явно вплуталася в щось більше, ніж просто побачення на вихідний вечір.

— Дякую… тільки от не можу зрозуміти, навіщо тобі це побачення? — прямо спитала я, дивлячись йому в очі.

Андрес поправив сорочку й розстібнув верхні ґудзики. Гострі ключиці виступили з-під тканини, викликаючи абсолютно недоречні думки в моїй голові. Куди подівся той наївний хлопчина з Академії? Переді мною сидів дорослий, упевнений у собі чоловік. І від усвідомлення цього стало трохи не по собі.

— Я залицяюся до тебе. Ти мені сподобалася, — відповів він без ані найменшого вагання.

У мене округлилися очі.

— Сподобалась?! Ти ж, здається, жартував? — запитала я, не вірячи власним вухам.

— Увесь той спір був лише приводом. Тож ні, я не жартував.

Ой. А тепер усе стало… небезпечно. Я ж не збиралася нічого серйозного! Просто хотіла трохи зачепити Сайраса, дати йому привід для ревнощів. А тепер — сиджу в ресторані, який коштує шалені гроші, навпроти чоловіка, який, схоже, вирішив узятися за мене всерйоз.

Я тільки-но відкрила рот, щоб відповісти, як за спиною пролунав голос, від якого кров у жилах застигла:

— Василино… що ж ти тут забула?

Я повільно обернулася. За моїм стільцем стояв Сайрас. І якби погляди могли вбивати — від мене лишилася б тільки шовкова пудра на підлозі. Ніздрі в нього нервово здригалися, вилиці напружилися, а довкола, здавалося, згущалася темрява. Ну от і дочекалася, Василино.

Хотіла похмурого, злого, ревнивого темного? Отримуй. Тільки дивись, щоб тебе не розірвало.

— Вона зі мною, професоре Сайрасе, — підвівся з-за столу Андрес, демонстративно простягнувши руку. — У нас побачення. Тож чи не могли б ви пояснити причину свого втручання?