Глава 28. Не думай йти…

Голем?! Бойові големи — неймовірно небезпечні створіння. Керовані на відстані, вони не знали втоми, не відчували болю й не припиняли бій, доки не отримували наказ зупинитися.

Магічна сфера всередині була для них і джерелом життя, і центром керування. Але просто так її не забрати — господар зазвичай знищував голема раніше, ніж ворог добирався до ядра, і вже потім створював нового. А це означало, що завдання було майже нездійсненним.

Сфера спалахнула. Усередині з гуркотом і тріском із землі піднявся голем — громада з каменю, металу й пульсівних магічних жил.

Андрес не став чекати. Рвонув уперед, ухилившись від кам’яного кулака, проскочив між ногами й устромив удар у коліно. Голем не відреагував — був надто міцний.

Натовп затамував подих. Професор прижмурився. Голем почав пришвидшуватися. Ще секунда — і він би вгатив Андресові так, що від того лишилися б самі запчастини. Але той різко метнувся вбік, наче заздалегідь знав траєкторію, стрибнув, відштовхнувся від стіни, описав дугу в повітрі й… заглибив руку просто в грудну клітку голема!

Його пальці торкнулися світної сфери — магічного ядра. Воно смикнулося, немов жива плоть. І в цю мить Грем, стежачи за всім так, ніби під гіпнозом, змахнув рукою. Голем розсипався на порох. Сфера залишилася в руці Андреса.

Тиша. А потім — вибух захоплених вигуків.

Адепти кричали, плескали, свистіли. Уже ділили ставки.

Хлопці лупцювали його по плечу, тисли руки, бурмотіли щось схвальне.

А дівчата… Ото вже хто був особливо отруйним. Навіть ті, хто ще вчора називав його «переведеним відстаючим», тепер кидали в мій бік заздрісні стріли.

А я була в повному шоці. Мені тепер іти на побачення?! Оце так підстава, професоре!

— Я його недооцінив, — тихо протягнув Грэм, задумливо свердля поглядом того ж Андреса.

— Я теж, — видихнула я, навіть не намагаючись приховати.

Професор повернув до мене голову й прижмурився. От би він зараз промовчав. Але ні.

— Можеш дременути.

— Що? — я мало не вдавилася слиною. — Дременути?

— Ну так. Те, що ви, жінки, особливо добре вмієте. Тікати, коли пора визнавати помилки. Або, не дай Боже, виконати обіцяне, — мудро мовив він.

— Професоре… — у мене защеміло в грудях. Сльози? Та хай тобі лиха година, тільки не зараз.

— Тільки без жіночих соплів, — відмахнувся він і скривився. — Іди вже. Поки тебе цей недоумок не з’їв поглядом. Бачиш, як витріщається?

Я обернулася. О так, Андрес справді витріщався. І якби поглядом можна було роздягнути, я б уже давно стояла голісінька.

Мені, чесно, двічі повторювати не треба. Я рвонула з місця. Домчала до Академії на чистому інстинкті виживання. Замкнулася у своїй кімнаті, навісила засуви (магічні й механічні) й нарешті видихнула.

— Ну і що тепер, мені йти з ним на побачення?! — пробурмотіла я вголос, дивлячись у стелю. — А от і не піду. Нехай подавиться своєю перемогою!

Щоб довести самій собі, що я спокійна, я прийняла душ, відчистила з себе всі жахіття думок. Натягнула улюблену піжаму з зайцями й завалилася в ліжко. Треба було б висунути голову у вікно, щоб провітрити мізки. Але, як на зло, — стук у двері.

Я застигла. І навіть затамувала подих — про всяк випадок.

— Я знаю, що ти там, Василино. Можеш дихати, а то ще гигнеш, — озвався за дверима спокійний голос Андреса.

От зараза. І справді все знав.

— Я залишу все біля дверей, — сказав він. І почулися кроки. Пішов.

Цікавість — друга натура жінки. Особливо якщо це аристократка, з дитинства привчена відкривати запечатані листи й лізти туди, куди не можна. Я шмигнула до дверей, відчинила — нікого. Лише коробка.

На коробці — букет рожевих троянд. І записка. У записці — адреса. Почерк гострий, але розбірливий. А в коробці…

— Та ти з мене знущаєшся, — видихнула я.

Сукня.

І не просто сукня — справжній витвір мистецтва. Шовк. Колір — глибокий синій, майже чорний, з відливом нічного неба. Тоненькі бретелі, виріз, ніби створений для того, щоб чоловіки втрачали дар мови.

— Одягни її, — пролунало раптом. Я ледь не випустила коробку.

Андрес визирнув з-за рогу, усміхнувся й зник. От же… біс! Чаклун! Спокусник! Я в паніці грюкнула дверима, притискаючи коробку до грудей. Ні. Ні, я не піду. І взагалі, хто він такий, щоб казати мені, що вдягати?

Я не піду. Крапка.

Хоча… сукня… ну, може, просто приміряю. Раптом не підійде за розміром?

Я приміряла її, покрутилася перед дзеркалом. Потім нафарбувалася й ще покрутилася. Вона ідеально відтіняла мою шкіру й чудово лягла по фігурі. Розумівся він на моді, гад такий!

Тук-тук. Я здригнулася. Хтось стукав у вікно. Я підійшла до кватирки й відчинила її. Усередину влетів лист — із красивим, каліграфічним почерком.

«Ти ж не збираєшся йти на побачення, Василино?»

С.

Я зім’яла лист, усміхнулася й кинула його на ліжко. Порилася в шафі й знайшла чудові підбори. Сріблясті. Надягла пару діамантових прикрас: кольє, сережки та браслет. Взяла сумочку-клатч.

Тук-тук. Я знову відчинила кватирку магією й упіймала лист пальцями.

«Тільки спробуй».

С.

І треба казати, як швидко я вилетіла з Академії, щоб добратися до потрібної адреси? А ще варто згадати, що мені підсилали цілу карету, яка чекала під входом?

І я в неї сіла, вирушаючи на побачення.