Глава 27. Отже, адепти, робимо ставки!

— Надія вмирає останньою, — хмикнула я.

І почала молитися, щоб переміг професор. Звісно ж, я категорично проти того, щоб Андреса відрахували. Це було б несправедливо, бо він, чорт забирай, справді хороший. Після пробіжки він теж не спітнів — як і професор Грем, — а значить, фізично витривалий. Кого завгодно в Академію не переводять.

А професор тим часом уже гучно розставляв магічні мітки по краю полігону.

— Отже, адепти, робимо ставки! Мені — п’ятдесят відсотків! — бадьоро скомандував він, дістаючи звідкись маленький мішечок із жетонами й кидаючи його на імпровізований стіл.

— Переможу я і вісімдесят відсотків мої, — вклинився Андрес, потираючи долоні. — Василино, готуйся до побачення.

Я зависла.

— А у вас, перепрошую, ніде нічого не злипнеться?! — гаркнула я, зиркаючи то на одного, то на другого. 

— Я тобі життя рятую, а ти ще й невдоволена, — фиркнув Грем, закочуючи рукави. — П’ятдесят присідань, адептко, за невдячність! А ти, — тикнув пальцем в Андреса, — мовчати! І так ясно, що я тебе вмажу, синку.

Довелося присідати.

— Дивіться, не надсадіть спину, професоре, — самовпевнено протягнув Андрес, потягнувся, розім’яв плечі. — Не хотів би, щоб ви пропустили наше з Василиною побачення через госпіталізацію. О, це буде велика подія для всієї Академії…

Грем вишкірився. Хтось у натовпі прошепотів: «Ой, дарма він це». Точно дарма! А я зараз відкинусь від цих присідань.

— Та ти, шмаркач, узагалі… — Грем, очевидно, хотів видати якусь гидоту, але його перебив Андрес:

— Ну що, старший бойовий наставнику, може, вже не тягнути кота за хвіст і перевірити, хто з нас тут трухлявий? — самовдоволено заявив він.

Натовп ахнув. Хтось навіть вдавився яблуком. Уперше в історії нашої Академії хтось добровільно запропонував себе на розтерзання Гремові. А той, між іншим, був відомий не лише як загартований ветеран магічних битв, а й як чоловік, у якого почуття гумору давно звалилося в прірву, послизнувшись на сарказмі.

— Схоже, професор утопить його раніше, ніж той устигне перемогти, — сумно озвалася Марика.

— Шкода, гарний же, — зітхнула Еллара.

— Краси там, як на дупі, — закотила я очі. Брехня, звісно. І дівчата глянули на мене осудливо. Та знаю я, знаю. Він справді гарний, міцний, хоч і одного зі мною віку, але вже виглядав як дорослий чоловік. Його видавав лише пустотливий блиск в очах — саме ним він і чіпляв. Але мене це радше лякало.

Не те щоб я була невпевнена у власній зовнішності. Не те щоб заперечувала, що чоловіки мають звичку залицятися до вподобаної дівчини. Але я… ну… щось у ньому мене непокоїло.

Я навіть у Сайрасі була певніша! Хоча він — найгірший варіант для мене. І поки що нічим не довів протилежного.

— Шмаркач…

Професор тяжко зітхнув, ледве стримуючи гнів, і ткнув пальцем у Андреса.

— Отже, дурники. Відпочиваємо й збираємося докупи. Сьогодні в нас позапланове… розважальне дійство. Завдяки одному самовпевненому екземпляру ми можемо поспостерігати, як природна нахабність обіс…ться й сяде в калюжу.

— А ще він урятував нас від смерті! — задоволено оголосив Ясен.

— Тимчасово, бовдуре, — пробурмотів Тео, закотивши очі. Ну, хоч тут він мав рацію. Відстрочка була тимчасовою, і ніхто не казав, що після неї ми виживемо. Професор — надзвичайно злопам’ятний темний маг, а такі зазвичай не церемоняться й просто нищать ворога.

Натовп загув. Хтось навіть витяг сухарі й солодкі зефірки.

— Завдання перше — біг із перешкодами! — злорадно оголосив професор. Змах руки — і просто перед нами виникла сфера, прозора, мов скло. Усередині — смуга перешкод, ніби змонтована з найгірших кошмарів: розпечена лава з булькаючими потоками, потім крижаний каньйон із колючими бурульками, вируюче багно і шквальний вітер.

Андрес ковзнув поглядом по всьому цьому і… усміхнувся. Та як! У мене самої ноги підкосилися, хоча я лише спостерігала. Щоб пройти всі стихії, треба було володіти ними ідеально. Навіть у мене такого рівня не було — я б провалила це випробування.

Андрес ступив усередину.

Сфера спалахнула, відрізаючи його від нас. Ми затамували подих. Перший етап — лава. Над нею висіли вузькі кам’яні плити, хисткі й розпечені.

Андрес промчав по них так, ніби нічого не відчував. І раптом просто з повітря вирвалися вогняні снаряди. Три! У різні точки його тіла. Натовп ахнув. Але він перекрутився в повітрі й, піднявши руку, відкинув полум’я щитом зі щільної магії. Професор щось буркнув, зовсім не приховуючи розчарування.

Далі йшов крижаний каньйон. Миттєве падіння температури, слизькі уступи й гострі бурульки, спрямовані просто в шию. Одна впала — і з неї витекло щось таке, що роз’їло лід.

Андрес вправно ухилявся. Бурульки падали, одна ледь не зачепила плече, та він навіть кроку не сповільнив. Наприкінці він провернувся й помахав нам крізь скло. Ну паскудник.

— А тепер багнюка, — зловісно прошепотів професор, стискаючи кулаки.

Багнюка була квінтесенцією всього огидного. З неї вилазили щупальця та верескливі клубки. І все це — у супроводі шаленого вітру, який намагався збити з ніг.

Якщо туди впасти — жодна стихія не врятує. Тому фізична підготовка має значення. Не лише для того, щоб тіло витримувало магічний потік, а й щоб не підвело у потрібний момент.

Андрес завмер, прикинув відстань, відбіг кілька кроків назад, розігнався, наклав посилення і… застрибав по поверхні, не провалюючись! Щупальця тяглися до нього, але він відмахувався, а одного разу навіть хряснув одне по щупальцю. Те від несподіванки зойкнуло, обвуглилося і сховалося. Натовп вибухнув сміхом. Я — теж. Чорт, він був гарний.

У професора смикалося око.

— Друге завдання — магічне підсилення в бою. Три автоматичні ляльки з елементами хаосу. Переможеш — підеш далі. Не переможеш… ну, принаймні похорон буде веселий.

Сфера змінилася. Тепер усередині було порожньо, лише троє ляльок — гуманоїдних, у масках — почали наближатися. Їхні рухи були швидкими, ривковими, непередбачуваними. В однієї в руці з’явився клинок, у другої — вогняний спис, третя просто зникла.