Глава 26. Б’ємось об заклад?

— Отже, мої пташенята. Бігом — три кола внутрішнім подвір’ям Академії. Хто впаде — відтискається, доки не встане. Хто не встане — того я особисто реанімую. І вам це не сподобається, майте на увазі.

І ми побігли.

Хтось — із азартом, хтось — із прокльонами, я — з молитвами про те, що мені взагалі-то хотілося б прожити довге й щасливе життя, бажано не померти від фізичного навантаження.

Я бігла й спостерігала, як одна з адепток уже починала шкутильгати, друга дихала, мов вмираючий дракон, а третя просто звернула за кущем і, здається, вирішила переосмислити вибір факультету.

Грем, як це не дивно, біг разом із нами. Легко. Упевнено. Час від часу звіряючи час на наручному годиннику.

— Швидше, ліниві дупи! Якщо я, старий дід, біжу попереду вас — вам усім треба бігати від ранку й до вечора!

Закінчили ми з язиками на плечі та формою, що прилипла до тіла. Грем навіть не спітнів, і весело було чомусь лише йому одному. Я змахнула краплі поту з чола й оглянулася на інших вижилих. Точніше — повзучих. Це були повзучі, як героїчні жертви навчальної бійні, яку магістр Грем чомусь називав «легенькою ранковою розминкою».

— Мені здається, він просто проводить над нами експерименти, — простогнала десь збоку Марика, лежачи зірочкою на траві й намагаючись перевести дух.

— Відібирав найживучіших… щоб добити, — з похмурим натхненням погодилася Еллара, притулившись до дерева й дивлячись у небо так, ніби благала бога забрати її душу.

— І поки що після його тренувань ніхто особливою живучістю не вирізнявся. Добре хоч добивати нікого — бо ніхто не стояв на ногах… — я похмуро оглянула вигорілий полігон, усіяний тілами наших одногрупників. — Усі максимум повзли.

— Я б волів відкинутися раніше, ніж він почне знущання, — видав Крам, лежачи обличчям у пісок. Говорив глухо, але слова були сповнені щирого відчаю.

І ще було чути характерний хруст піску.

— Підтримую, — похмуро сказав Тео. — І підпишуся під кожним словом.

— Навіть під «відкинутися»? — уточнив Ясен.

— Особливо під ним.

— Магістр Грем — просто душечка, — заявив знайомий голос, що виник так раптово, що я підскочила й ледь не вдарилася лобом об гілку. — Тренування, як на мене, дещо слабуваті.

— Ах ти ж лісовик у папільйотках! — вирвалося в мене. Я схопилася за серце й різко розвернулася. Ну звісно — Андрес. Русявий, самовдоволений і неймовірно дратівливий.

Він стояв надто близько. Його волосся ледь торкнулося мого обличчя, і я інстинктивно ступила назад.

— Злякалася? — з ухмилкою нахилився він, відверто насолоджуючись тим враженням, яке справив.

— Так, боюся заразитися нарцисизмом, тож тримайся подалі, — відрізала я, поправляючи кофту, що прилипла до спини.

— Як можна заразитися тим, чим ти вже хвора? — хмикнув він, не відводячи погляду.

Ах ти ж… клоп городній! Один-один.

— Я не вважаю, що фізпідготовка у професора слабка, — холодно сказала я. — І водночас тверезо оцінюю свої сили. Чого про тебе не скажеш. Б’ємось об заклад? Що ти не пройдеш усі етапи? Бо пробіжка — це лише перший.

Я схрестила руки на грудях. Його погляд ковзнув по руках і по місцю, де я їх схрестила. І жодного сорому, бляха!

— Давай заклад! Якщо я виграю, ти підеш зі мною на побачення, — Андрес простягнув мені руку.

Побачення?!

Мої очі ледь не вилетіли з орбіт, вуха спалахнули. А навколо вже здійнявся справжнісінький хор підтримки.

— О-о-о-о-о! — завили адепти, миттєво ожили й навіть піднялися на лікті.

— Давай, Василино, покажи йому!

— Слабо? — протяг хтось іззаду. Здається, Ясен.

Я взагалі не хотіла брати в цьому участь, але доведеться. Давати задню — це точно не про мене.

— Добре, — кивнула я. — А якщо ти не протягнеш, то...

Я замислилася. Що б таке вигадати — елегантне, жорстке й з тонким післясмаком?

— То в тебе будуть найскладніші тести, практики й уся ця лабуда. Настільки, що ми тебе спеціально завалимо всім викладацьким складом, щоб ти лишився на другий рік і не діставав Василину, — похмуро промовив магістр Грем, який виник позаду. Ну… не зовсім позаду — радше між нами.

І, судячи зі злого погляду, повного праведного гніву, професор Грем жадав крові. Бажано свіжої, рудої й самовпевнено-хамуватої. Під його суворими бровами ховалася гроза, а руки, здається, свербіли щось зламати. Наприклад, чиюсь щелепу.

— Ви… все чули? — налякано уточнила я.

— О так! Чув. І про «слабенькі розминки», і про «тренування для киселів». І навіть не посоромився. При живих свідках!

Яких він може зробити й мертвими.

Андреса це, звісно, анітрохи не налякало. Він миттєво обхопив мою долоню й стиснув міцно, не даючи вирватися.

— Розбивайте, професоре, і почнемо, — бадьоро заявив він.

Його пальці міцно стискали мою руку. Теплі, сильні — як і сам господар. Я хотіла висмикнути долоню, але Грем уже зробив крок до нас, випрямився на весь свій грізний зріст і, не зводячи погляду з Андреса, долонею розбив наші руки.

Натовп вибухнув радісним виттям.

— Хай розпочнеться випробування на міцність! — урочисто оголосив хтось.

Натовп одразу зібрався навколо полігону, мов зграя ворон навколо свіжого падла. Хоча, по суті, від цього вони були недалеко.

Я акуратно витерла руку об штанину. Мало мені було професора Аврора… ще й ці на голову впали.

— Сподіваюся, ти програєш, — прошепотіла я Андресу, але той лише самовдоволено вишкірився.

— А я сподіваюся, ти обереш найпрекраснішу сукню, — підморгнув він.

___________________

Дорогі мої читачі Я сподіваюся, що ви тут і все ще читаєте історію Василини!)

з очікуванням,
ваша Леся