Глава 25. Програма «помри або…»

Я сіла на своє місце, гордо задерла підборіддя й демонстративно витерла долонею пил зі лави. То він із мене обсипався, бо лава до цього була чистенька.

Пилюки на мені було більше, ніж на підлозі в бібліотеці клятого Сайраса, і Аврор це чудово бачив. Але замість вибачень, вітань із поверненням чи хоча б несміливого «як ви вижили», він просто відкашлявся й продовжив лекцію.

Ну й гаразд. Потім спитаю в Сайраса, що то за стосунки в нього з професором, що він мене туди запхав. Адже кожен адепт, який справно вивчав портальні переміщення, знав: щоб перенести когось куди-небудь, треба не лише хоч раз побувати там, а й думати про те місце.

Аврор свердлив мене недобрим поглядом, посилаючи щосекунди виразне невдоволення. Я криво всміхнулася.

Він був розлютований — це було видно по судомних рухах кисті, що стискала крейду, і по нервовому постукуванню каблуком. Він явно не планував бачити мене сьогодні. Та й узагалі — будь-коли.

Що ж, тішити його — не моя мета. А от вижити, повернутися й змусити себе поважати — значно цікавіше.

Я недарма дочка свого батька. І неважливо, які складні стосунки між нами були — я завжди поважала його і те, ким є сама.

Озирнулася.

Адепти — то чи в шоці, то чи в захваті. Хтось нишком штовхав сусіда ліктем, хтось просто витріщався, роззявивши рота. Приголомшливий ефект. Треба буде якось повторити.

Тільки без телепорта до бібліотеки з напівроздягненим Сайрасом і розваленим таємним ходом.

Якщо чесно, задоволення від усього цього я отримала небагато. Волосся — у пилюці та чорнилі, формі взагалі кінець: на коліні відбився сажовий слід, сама вона стала пошарпаною, а на лікті — жирна пляма чорнила. Чорнила, між іншим, не мої. Наче я спеціально гепнулася на стіл! Хоча ж прицілювалася точно на підлогу.

Пара, слава Темряві, швидко добігла кінця. Аврор сухо повідомив, що ставить мені найвищий бал і готовий закрити семестр достроково. В обмін на те, щоб я більше не з’являлася в нього на заняттях. Слово «ніколи» він майже прошепотів із подихом надії.

Я, чемна як завжди, пообіцяла подумати. А потім додала, що якщо він усе ж не поставить мені залік, то я особисто прогуляюся до ректора й у барвах опишу, як один престарілий ельф вислав бідну адептку в невідому точку карти, за межі Академії. А це, між іншим, заборонено. Портально переносити в межах Академії — допустимо, але не далі.

Справедливості заради, Аврор зблід, кивнув і здався. Не знаю, кого він боявся сильніше — Сайраса чи мого докладного звіту на столі ректора. Але він кивнув і капітулював. І за це — подяка. А я тепер із принципу відвідуватиму кожне його заняття.

Після пари я подалася до жіночого крила, переодяглася у форму для фізпідготовки — зручну, з тканиною, що не заважає ні битися, ні ганьбитися. У моєму випадку — одночасно. І рушила просто надвір.

Сонце било в очі, весна пахла бузком та іншими квітучими деревами, а в повітрі стояла тепла м’якість. Я любила цю пору року, коли весна вже добігає кінця, а літо починає вступати у свої права. У Дембурзі це особливо прекрасно. А ще на нас чекало свято — ярмарок.

Залишилося лише дожити до нього. Минулого разу ми ледь усі не загинули на тренуванні ректора. Не впевнена, що цього разу шансів більше.

«Фізична підготовка та магічне посилення» — цей милий евфемізм означав, що нас сьогодні гонитимуть як проклятих: змушуватимуть то жбурляти вогняні кулі, то віджиматися на одній руці, то перестрибувати бар’єри, підсилюючи м’язи магією.

Заняття тепер вів не Райан, що було одночасно і полегшенням, і розчаруванням. Його замінив Грем де Версан, колишній голова Темного Кола. І теперішня права рука нашого ректорця.

Якщо чесно, попри всю мою язвистість, Грема я поважала. Він був суворий, умів підколоти, але справедливий. І від нього віяло силою. Не магічною — просто… внутрішньою. Варто було йому з’явитися в полі зору — і ти вже відчував тиск.

Спускаючись сходами, я вдихнула на повні груди. Солодкий запах квітучих дерев ударив у ніс, вітер розкидав волосся. Весна набирала обертів — скоро спека, комарі й розм’яклий від перегріву мозок. Усі «принади» життя в Академії. Але поки що все було цілком терпимо. Тепло, світло, і до початку тренування залишалося ще кілька хвилин.

Майданчик уже гудів від голосів. Адепти стояли купками, перекидалися жартами, розминали плечі; хтось уже тягнувся, а парочка надто завзятих хлопців ледь не побилися, міряючись силою. Я пройшла повз із максимально байдужим виразом обличчя.

— А ось і я, мої солоденькі булочки, — проголосив знайомий голос із таким самовдоволеним баском, що пара адепток мало не знепритомніли. Симулянтки.

Портал зачинився з м’яким хлопком, а на його місці, струшуючи з плечей невидимі порошинки, з’явився сам Грем де Версан. Високий, кістлявий, але якимось дивом зовсім не схожий на мерця.

Навпаки, від нього віяло чимось… хижим. Ніби вік уже за сорок (якщо міряти за земним виглядом), і волосся, попри темну фарбу, відчайдушно намагалося це видати, але ця вся «потертість» лише додавала йому харизми. Рухався він легко, граційно.

— Кажуть, у нього дружина — відьма, — пробурмотіла за моєю спиною одна з адепток.

Не відьма, а просто ревнива.

— Та якби моя була відьмою, я б теж до Академії тікав відпочити, — задушено хихикнула друга.

Грем оглянув нас поглядом полководця, який прикидає, скільки бійців доживе до обіду, і задоволено вишкірився.

— Отже, — протягнув він, — сьогодні в нас нова програма: «здохни або помри». Не дякуйте. Все за заявками ректора. Обіцяю, буде весело. Мені — точно.

__________________

Всіх вітаю! У вашого автора були трішки складні обставини, але я повернулася! Наче нічого мене не має відволікати :) 

сумувала за вами,
ваша Леся