Глава 22. Біжи!

Повторювати двічі не треба було. Я підскочила з дивана так, що капці полетіли в різні боки. О, у нього були капці… я навіть спочатку не помітила. Але які там капці! Я кинулася до дверей — до масивних дверей, що зрадницьки здавалися важкими й такими, що не відчиняються. А ще й скрипучі — тому я й не наважувалася виходити через них. Та тепер життя підштовхнуло.

«Ну, не підведи, рідна. На скрип уже начхати, тут би лишитися живою», — прошепотіла я собі.

Тягнула. Двері не відчинилися. Я дернула сильніше.

— Давай, давай, давай, рідненька, я потім тебе відшліфую — тільки відчинись! Я навіть змастити обіцяю, щоб ти не скрипіла! Чесно-чесно! — бурмотіла я.

Але важкі, бісові двері стояли, наче вкопані. А позаду — кроки. Глухі. Впевнені. І надто близькі.

Я обернулася. Сайрас наближався. Повільно, але з виразом. Усміхався, як голодний вовк, який щойно втратив обід. Очі блищали. Я відчула, як серце провалюється в п’яти. Ну й навіщо, Василино, ти постійно порівнюєш його зі старим?! Він же не старий. Зовсім не старий.

Молодий і гарний, з абсолютно божевільним блиском у погляді. Інші бачать світло в кінці тунелю, а я — кінець у його очах. І зовсім без світла. Зате гарний… надто гарний, щоб я могла не думати, як легко він міг би відірвати мені голову або заклеїти рота, щоб я більше не базікала.

Хоча, чесно кажучи, говорити я й не збиралася. Знаючи його, після цього він би лише надимався, як павич, і підійшов би до дзеркала милуватися собою. Звісно, я трохи перебільшую. Він не такий уже самозакоханий… майже ні.

Ах, чому я його взагалі виправдовую?! Він же зараз, схоже, справді мене вб’є!

Він був уже за три кроки, коли я зрозуміла: мені кінець. Відчай підштовхнув адреналін — я вклала всю магію в руки й смикнула двері з усієї сили. Вона таки піддалася. Трохи. А разом із нею — й я. Назад. Просто в його живіт.

— Попалася, — прошепотів він, замикаючи руки на моїй талії.

Я пискнула. І чхнула. Алергія мене так і не відпустила! Потім чхнула ще раз — і випадково наступила йому на ногу. Але це було випадково, чесно-чесно!

— Зараз не час для романтики!

Наступної миті двері раптово рвонулися — і гримнули Сайраса по голові. Він розтиснув руки, а я вирвалася й кинулася тікати.

Швидкість — не моє друге ім’я, але в ту мить я була Вітер-Буря-Паніка в одній особі.

— Чорт забирай!.. — гарикнув Сайрас. — Іди-но сюди, волосата нечисть!

Та йди ти! Після того як я назвала його дідом, вдарила по руці, вчепила в рот печиво й дала дверима по голові — я точно повернуся. Але вже в іншому вимірі й із охороною. А краще — підстрелити його здаля, щоб не добрався. Бо добереться — і закопає мене в землю. Ось так просто вб’є.

Коридор петляв, немов думки закоханого підлітка. Я мчала по ньому, не оглядаючись по боках. Хоча мельком помітила: у нього тут шикарно. Не дім, а палац — колони, картини, килими; в одному з кутків навіть стояли рицарські обладунки з пір’ям на шоломі.

Звісно ж, навіщо Сайрасу простий дім, якщо можна — з пафосом і натяком на статус напівбога? Я б навіть сказала: непристойно багатий. І тут, на відміну від бібліотеки, підлоги чисті, блискучі й без жодної пилинки. Просто вражає. Навіщо йому лишився той брудний кут? Може, час від часу він туди заходить, щоб згадати, що чистота — це добре?

Та часу розглядати не було. Треба тікати, бажано не через ті самі двері. І ще — щоб хтось наздогнав мене.

— Хто-небудь! — заволала я в простір. — Допоможіть! Я загубилася в домі вашого господаря! І він розлючений! Ні… навіщо я це кажу. Люди! Вбивають! Допоможіть!

У відповідь — тиша. Лише відлуння мого крику й топіт позаду. Він усе ще біг за мною. Отже, в мене хоча б хвилинка на пошук живої душі: слуги, кіт, привид — будь-хто! Кіт міг би підкотити паскудку, і він би послизнувся, тож хіба б не знайти кота?

За черговим поворотом я влетіла в арку і, о диво, побачила сходи вниз. Подякувавши всім богам і домовикам, я стрибнула на першу сходинку й полетіла, ледь шию не свернувши. Де там вихід?! Де портал?! Де моє нормальне життя без мужиків із пресом і хижими замашками?!

— Василино! — пролунав голос згори. — Я тобі цей жест пригадаю!

Звісно, пригадає. Якщо наздожене.

Я добігла донизу сходів, вчепилася за якусь ручку, відчинила двері — й влетіла просто на кухню. Точніше, у кухаря, який із криком випустив на підлогу піднос із пиріжками.

— Де тут вихід?! — вигукнула я, ледве дихаючи.

Кухар роззявив рота. І не зачиняв.

Серйозно. Стояв, мов риба, викинута на берег, і кліпав очима, наче перед ним не звичайна дівчина, а ожила свекруха з пекла.

— А-а-а! Жінка! — нарешті прорвався він. Із відчаєм, трагізмом і нотками щирого жаху, ніби я виринула просто з Пекла.

— Ну, не якийсь же чоловік! — гаркнула я й, не дочекавшись ні допомоги, ні бодай тями в його очах, махнула рукою. Ловити тут нічого.

І помчала далі кухнею, лавіруючи між казанами, сковородами й столами. Один казан із чимось булькотливим прошипів мені вслід, але я вже вискочила до наступного приміщення — їдальні.

На шляху я збила з ніг кількох прислужниць. Вони скрикнули, але я була надто зайнята виживанням, щоб вибачатися.

— Де вихід?! — кричала я в порожнечу.

Відповіді не було. Жодна з жінок не відреагувала — або не чули, або були добре навчені ігнорувати все, що не стосується їхньої роботи.

А зло все ще йшло за мною, невідступно, крок у крок.