Глава 21. Ти така чарівна

Світ сіпнувся. Повітря вирвало з мене звук, дуже схожий на «ИХ!». І я, Василина де Краш — цвіт Академії, спадкоємиця одного з найдавніших родів і людина з хронічним недосипом останнім часом — опинилася на дивані.

На тому самому дивані, де кілька хвилин тому розлігся він. А тепер — я. На спині. На м’якому. З його рукою, що все ще стискала моє зап’ястя. А він нависав згори — і, як би це м’яко сказати, варіантів утекти в мене залишалося небагато. І що ближче він нахилявся, то швидше в мене вимикалися мізки. Повністю.

Треба вибиратися з-під нього, бо чує моя п’ята точка — закінчиться це все поспішним весіллям. А цього я точно не хочу. І, скоріш за все, ніколи не захочу, бо мене не візьмеш самими кубиками преса!

— Та що ви собі дозволяєте?! — вереснула я й спробувала підвестися. Він не дав.

— Спостерігати, — з філософським спокоєм відповів він. — Ти спостерігала — тепер моя черга. Баланс, Василино. Все по-чесному.

— Я спостерігала здалеку! Без фізичного контакту! — вигукнула я. — Ну, якщо не рахувати того, що хотіла прибрати книгу… але особисто до вас не торкалася. Ось так-то!

— А я спостерігаю зблизька, зате з повагою, — мовив він із удаваною невинністю. — Бачиш, руки прибрав. Усе офіційно. Без зайвих контактів, як ти й хотіла.

— І це ти називаєш «по-чесному»?! — прошипіла я, звузивши очі. — Злізь із мене!

Сайрас відкинувся назад, не перестаючи усміхатися. Лише трохи дав мені простору, щоб сісти.

— Ти б бачила своє обличчя, коли я тебе спіймав. Божественно. Де твоя знаменита холоднокровність, леді де Краш?

— Десь поряд із твоєю совістю, — відрізала я. — Тобто в паралельній реальності.

Він розсміявся — справжнім, глибоким, низьким сміхом, від якого в мене на мить перехопило подих. Та що ж ти за тип, Сайрасе… Вмієш одночасно дратувати й зачаровувати. Нестерпно.

— Ти така чарівна, пташко моя, — хрипко прошепотів він.

— Я б сказала те саме, але ти все ще схожий на мерця, — підколола я, м’яко всміхнувшись.

Наші погляди знову зустрілися, і він раптом торкнувся моїх підборіддя й щоки. Я здригнулася. По тілу побігли мурахи, подих урвався. Здавалося, я просто перестала дихати, відчуваючи лише його подих на своїй шкірі. І жар, що йшов від його рук.

Що зі мною відбувається від його дотику? Ніби голова йде обертом. І, що найстрашніше, мені вистачило лише одного погляду на нього, аби вже не зуміти відвести очей. Я ж могла відвернутися, навіть знаючи, що це не він. Але тепер — ні. Це було як магнетичне поле, що тримало мене на місці.

— Ти не маєш права мене торкатися, — прошепотіла я, але його рука вже ковзнула по моїй щоці, ніжно заправляючи світле пасмо за вухо. Так обережно й дбайливо, що всі слова застрягли в горлі.

Я зволожила пересохлі губи, відчуваючи, як його гарячий погляд ковзає по них. Він нахилився ще ближче, не відриваючи очей від моїх вуст.

Ще мить — і він мене поцілує.

Ось просто зараз. Не жарт, не ілюзія, не марення від перевтоми. Він дивився так, ніби вже все вирішив, і в тому погляді було більше жару, ніж у каміні навпроти нас.

Я не дихала. Мозок миготів тривожно-червоними лампочками. Василино, дурепо, тікай! Рятуй свою гідність і залишки здорового глузду!

Та ноги зрадницьки не слухалися. І ще я дивилася на його губи. Хіба могла хоч на мить відвести погляд? Ні. Звісно, ні. Витріщатися, поки біда не станеться, — це ж моє хобі.

А він тягнувся ближче. Ще трохи. І все.

Ні. Ні-ні-ні!

Я різко рвонула вбік, схопила зі столика шоколадне печиво — перше, що трапилося під руку, — і вчепила йому просто в рот. Прямісінько в рот! Як коневі моркву.

Від несподіванки Сайрас розплющив очі. Його брова вигнулася в дусі дуже невдоволеного й водночас явно голодного чоловіка. Він застиг. Стояв із печивом у роті й виглядав так, ніби не знав, що його більше вражає — мій учинок чи смак печива.

А воно й справді було смачне! Це ж Орео! За нього я душу продам. Орео з шоколадом!

Щоб остаточно збити його з пантелику, я ще й вдарила його по руці. Нечесно — але виховно.

— Поїж спокійно, не дуйся, — суворо сказала я й погрозила пальцем.

Він прибрав руку, підкорився, надкусив печиво й навіть почав жувати. Дивовижно слухняно. Я трохи розслабилася. А він раптом підморгнув.

— Я вже думав, ти мені плюнеш пощечину, — зауважив він усміхнено. — Прогрес.

Я розсміялася.

— Я що — ненормальна, щоб бити діда?

І в ту мить я зрозуміла, що так говорити не варто. Але вже було пізно: рот сам собою продовжував відкриватися, а слова сипалися мимоволі. Коротше кажучи — «прогрес», як він сказав, уже не зупинити.

— Це так само, ніби здорові люди повалять інваліда на підлогу й почнуть його бити, — розвела я руками, навіть не замислюючись над тим, що кажу. Просто… від страху, мабуть. І від нервів.

Сайрас завмер. Його обличчя витяглося. Усмішка зникла. Замість неї повільно повзла похмура тінь, мов захід сонця, що стікає по обличчю. Він розламав печиво на крихти. А шоколад куди подівся? Хіба це важливо, коли він дивився на мене так, ніби збирався вбити.

Жувальні м’язи застигли й надто різко вирізнялися — це лякало. Очі потемніли, звузилися. Ніздрі нервово роздувалися. Здавалося, навіть м’язи натяглися й стали сталевими. Тільки зовні, звісно. Зараз би я не ризикнула торкнутися Сайраса навіть під дулом пістолета.

Хоч би мій рот вчасно закрився. А потім… він клацнув щелепою.

Я проковтнула. Ой-ой-ой.

— Біжи! — рявкнув він.