Глава 20. Хочеш прийти сюди вже за власним бажанням?

Так-так, не покашляла, не вишукано ахнула — а саме пискнула. Бо рука, що ще мить тому безвільно звисала з дивана, раптом блискавично перехопила мою й міцно, по-залізному, стисла — аж до судоми. І це був не делікатний жест на кшталт «кохана, я прокинувся», а радше — «ще міліметр, і твоє зап’ястя відвалиться».

І навіть дивно, що Сайрас так сильно стискав мою руку! Я ледь не зомліла від страху, а тепер ще ризикувала залишитися без дорогоцінної кінцівки.

Я завмерла. І тоді він прибрав книгу з обличчя — й подивився просто на мене.

Очі.

Чорт забирай, очі. Світло-зелені, майже крижані, з ледачим, але водночас пронизливим поглядом. Як у хижака, якого розбудили невчасно, і який ще не вирішив — з’їсти тебе чи просто вкусити.

— Хто ти? — хрипло запитав він.

Він що, ізнущається? Не впізнав дорогу наречену чи отупів від читання?

— Я — те жахіття, що летить на крилах ночі. А ви не могли б спочатку відпустити мою руку? — ввічливо, крізь стиснуті зуби прошепотіла я. — Бо кровообіг — річ примхлива. У вас, бач, мозок від книги передавило.

Він не відпустив. Лише трохи нахилив голову на бік.

— Ага, моя тремтяча наречена. Багатою будеш, — дивно усміхнувся Сайрас, осипавши мене найчарівнішим компліментом.

Ще б сказав, що в мене мішки під очима й я як опудало.

— А ще в тебе такі мішки під очима, — придивившись, промовив мій… майже мертвий наречений. Я вже була готова довести його до смерті тією ж книгою, яку він зняв з чола.

— А ти схожий на мерця, що щойно воскрес із труни, але я мовчу, — люб’язно підказала я.

— Такі компліменти — я зараз почервонію й зніяковіло втечу. Ти звідки тут? — миттєво перемкнувся Сайрас, позбувшись сарказму.

— Я… загубилася. У бібліотеці, — повільно промовила я. — Мене перемістили. За завданням. Ось. І тепер мені потрібно повернутися назад, а ви… ти… ви тут… спите… без сорочки…

Замовкла. Остання фраза, здається, прозвучала трохи не так, як хотілося б.

Він нарешті розтиснув пальці. Я одразу відсмикнула руку й із гідністю потерла зап’ястя, хоча насправді хотілося зітхнути й заплакати. Чесно кажучи, плакати хотілося найбільше. А ще — щоб хтось узяв на руки, погладив по голові й забрав мене від мого чоловіченька.

Упокой, Боже, його гидку душу. А-а-а! Я вже починаю говорити його фразами. Гасіть світло.

— І що, — ліниво запитав він, — ти вирішила, що я інформаційний кіоск?

Так, вирішила, що ти інформаційний кіоск! Бо, схоже, саме тут і живеш, паскудо волохата. І з таким розкішним тілом, між іншим. Не дивись, Василино. Не дивись! Не дивись, кому сказала!

Ох, із ким я розмовляю. Мозок, як завжди, безсилий контролювати жіночу фізіологію та почуття прекрасного, коли поруч такий чоловік. Такий… Такий, який спокійно вижене тебе з Академії й спеціально занизить оцінки, дурепо ти!

Все, зібралася.

— Ні. Я вирішила, що розбудити вас — менше зло, ніж скрип дверей, — чесно відповіла я. — Тим більше, судячи з вашого вбрання, а точніше — з його відсутності, ви тут повноправний володар пилу. Тож я й подумала: може, поясните, де я, чий це будинок, чи що це взагалі таке, і як мені звідси вибратися?

Він повільно сів. Якби я була ніжнішою, то почервоніла б. Але я не з таких. Просто уважно дивилася, як м’язи на його грудях рухалися з кожним подихом. Чисто з анатомічної точки зору, не більше. Науковий інтерес, розумієте?

— То тебе цікавить, чому я в власному домі без сорочки? — лениво перепитав Сайрас, упіймавши мій погляд.

От же ж мерзотник. Та я ж зовсім не дивилася… ну гаразд, дивилася. Але хто б на моєму місці не подивився, якби в цього нахаби під шкірою м’язи гралися так, ніби він не професор Академії, а навчальний посібник із бойової магії з ілюстраціями? З такими цікавинками, що й гріх не помацати.

Я моргнула й швидко відвела погляд, подумки давши собі ляпаса по лобі.

— Ні, мене цікавить, де саме знаходиться ваш дім, — люб’язно промовила я, намагаючись стримати око, але воно сіпалося. Бо нерви, от і все.

Сайрас, зараза, вигнув брову.

— Хочеш прийти сюди вже за власним бажанням?

— Хочу піти за власним бажанням, — уточнила я, вирішивши, що дипломатія — це чудово, але сарказм урятує, якщо не світ, то принаймні мою самооцінку. Я намагалася не дивитися на його прес.

Намагалася.

І не дивилася.

Ну, може, трохи.

Ще трішечки — і в мене або косоокість, або струс мозку, бо погляд метався туди-сюди, як кулька в наперстках: то на очі, то нижче, то знову вгору. Спокій, Василино. Ти ж адептка, а не дурепа.

— Надивилась? — насмішкувато уточнив він, навіть не кваплячись натягнути на себе бодай щось. Совість, наприклад.

— Ще кілька хвилин, — стримано відповіла я й підняла палець угору. — Помовч, професоре. Мені треба зосередитись.

Він хмикнув. Я ще раз кивнула й, відчуваючи, як мозок ось-ось вибухне від кількості думок на квадратний сантиметр, зробила глибокий вдих.

— Так, тепер точно, — підтвердила я. — Усе, кажи адресу — і я звідси. Назад на заняття з портального переміщення. Клянусь, більше не полізу в жоден підозрілий портал і попрошу професора Аврора утриматися від таких «жартів».

— Ні, — спокійно відповів він, трохи нахиливши голову. — Тепер моя черга дивитися.

— Перепрошую… що?

І перш ніж я встигла збагнути, що він задумав, Сайрас схопив мене за руку й різко потягнув до себе.

_________________

Любі мої, обійняла кожного і дуже рада, що ви зі мною! Надайте ваших вподобайок, коментарів і відстежуйте обовʼязково мене!

з любовʼю,
ваша Леся