Глава 19. Тут чоловік!

— Мамо моя жінко, батьку мій чоловіче… — вирвалося в мене з глибоким душевним потрясінням. — І добре, що не навпаки.

Він був… цікавий. Тобто — надзвичайно цікавий. Без сорочки, у легких штанах, із книгою на обличчі. Справжній інтелектуал, мабуть, настільки перевтомлений від знань, що вже не зміг осилити останню сторінку. Або ж книга виявилася надто захопливою.

Темно-каштанове волосся в художньому безладі спадало на груди — і, треба визнати, прес у нього був цілком відповідний. Я, як культурна адептка з міцними моральними устоями й добрим зором, оглянула краєвид із щирим зацікавленням і без тіні докору сумління.

Його ноги звисали з дивана. І я б не сказала, що диван був замалий — швидше сам незнайомець виявився високим. Високим, кремезним і підтягнутим. І, так, прес у нього був — ого-го. Наші адептки точно знайшли б, на що пустити слину. А я вже сьогодні цим займалася, тому вдруге принижуватися не планую.

Цікаво, що чоловік був босоніж. Отже, я, мабуть, у його домі — у приватній бібліотеці? Прекрасно… просто чудово. Мені щиро цікаво: яким чином туди потрапив цей чудовий професор-ельф? Надає послуги сумнівного характеру? Чи з якого дідька він відправив мене сюди без зворотного квитка, добре знаючи, що я, швидше за все, сама не виберуся?

Моя інтуїція (а інтуїція в мене, між іншим, працює бездоганно) підказує, що все це закінчиться провалом з предмета, і мене точно виженуть з Академії. Тут нікому не прощали поганих оцінок, а вимагати перескладання — ще та морока. Минулого разу нам просто пощастило завдяки ректору: пан Райан дбав, аби з Академії виходили не лише з грошима, а й із добрим здоров’ям.

А зараз усе знову повернулося до старого порядку. Хіба що хабарів і досі не брали — і мене це цілком влаштовувало. Я, попри певний достаток, хотіла здобувати оцінки розумом, а не чергою чи, борони Боже, грошима.

Тож доведеться повертатися назад — усіма силами!

І саме в цей момент мій погляд зачепився за його руку, недбало звислу з дивана. Точніше — за перстень. Срібний, масивний, із вигравіруваним символом: переплетіння гілок і полум’я.

— Десь я це вже бачила… — пробурмотіла я, примружившись. — То чи в ювелірній крамниці, коли шукала татові подарунок… чи в енциклопедії про артефакти класу «торкнешся — відкусять руку»…

І тут мене осяйнуло. Тобто ця думка вже миготіла, але зараз — у зовсім іншому світлі.

Та звісно! У цій частині бібліотеки було щось надто… домашнє. Диван, камін, полиці не лише з книжками, а й із дрібничками, на столі — порожня чашка, поруч плед, а в кутку — старий глобус на осі, злегка перекошений.

Жартую. Глобус був звичайний, але затишку додавав неабиякого.

Тепер постало питання: що робити далі? Навряд чи пан чекав гостей — ми ж із ним навіть не знайомі. Та й сумніваюся, що якийсь аристократ захотів би, аби його бібліотека виглядала в такому занедбаному стані. А те, що він — аристократ, сумнівів не викликає: не сліпа ж я — бачу, як він одягнений. По-аристократичному.

Отже, повернімося до головного питання: що ж робити?

Варіант А) — тихо й мирно піти, не турбуючи цього сопуна. Здавалось би, розумно… якби я була не я.

Варіант Б) — спробувати відкрити ті величезні, пафосні двері в кінці залу. Щоправда, вигляд у них такий, ніби відчиняться вони з характерним звуком із фільму жахів.

І, нарешті, варіант В) — розбудити це диво в напівдрімоті й обережно поцікавитися, де я, хто він і як мені звідси вибратися.

Головне — не надто пильно розглядати його розкішні, підтягнуті руки, по яких так і хочеться вивчати мускулатуру. А мускули там були… чесно, я б доторкнулася. Із таким захопленням і насолодою, що й зізнатися в цьому безглуздому бажанні не соромно. Хоча… ні, сором адептам — почуття рідкісне, а для аристократів — і поготів.

Вибір очевидний.

Буду будити! Що тут думати. Я ще й номерочок у нього візьму для загального розвитку — такий генофонд пропадати не має права!

До того ж він явно не був позначений жодною міткою істинності, кільцем чи бодай браслетом. Чоловік вільний, як вітер у полі. Та й я ніким не зайнята… От тільки позбутися Сайраса з його нездійсненними мріями про наше весілля — і прощавай, чебупеле.

Задумливо підійшла ближче й уставилася на нього згори вниз. Ось так і починаються драми: вона підійшла, він прокинувся, вони глянули одне одному в очі — й… ляснули одне одного по щоках за порушення особистих меж. Ні, це не наш випадок.

— Не лоскотати ж йому п’ятку… — зітхнула я. — Зніму книжку — може, прокинеться. Ах, а потім обов’язково бахну какао… для відновлення нервової системи.

А ви теж розмовляєте самі з собою вголос? Кажуть, так роблять або божевільні, або надто розумні люди. Я волію вважати себе другим варіантом.

І ось я — Василина де Краш, адептка, аристократка, законодавиця різкості та сарказму — нахиляюся над сплячим напівголим чоловіком і тягнуся до книжки на його обличчі.

Пальці майже торкнулися обкладинки…

І тут мене різко схопили за зап’ясток.

Я пискнула. А в ніс ударив неймовірний, зовсім несподіваний аромат шоколаду — терпкий, солодкий і до болю знайомий. І, борони Боже, краще б я осліпла, аби не побачити того, кого надто добре знала.