Глава 18. Я вляпалась!

Ну, молодець я, що й казати. Сама вляпалась — сама й розгрібай. Зате хоч ім’я його запам’ятаю. Роздивилась нарешті. Жаль, що пізно.

От ти й знайшовся — вухатий хлопець із іменем Квасоля Аврор Агрос. Ніколи б не подумала, що викладач із таким, вибачте, селянським іменем може виявитися таким мстивим гадом.

— Раз ви не змогли скористатися моєю добротою, — промовив він із наймерзеннішою міною на обличчі, від якої в мені розгорілося кровожерне бажання розірвати його, — то ваше завдання таке: я вас переміщу куди-небудь, а ви маєте повернутися в цю аудиторію.

Ну дякую, дорогенький Авроре! Ви ж, звісно, попередили, як саме повертатися, так? Дали навігатор, інструкцію, попутній вітер у спину і хоч би талончик на обід? Хоч би місце сказали…

— А, ще одне. Запам’ятайте моє повне ім’я раз і назавжди: Квасоля Аврор Агрос. Нічого складного!

Тепер я при кожній нагоді тебе згадуватиму. І зроблю вуду-ляльку — так, про всяк випадок, щоб ти мене точно не забув.

«Складного», каже. Ну так, звісно. Особливо коли твої вуха, пробач, Господи, загнуті, як схрещені щупальця кальмара, а ти розмахуєш паличкою, мов диригент, якому не платили ще з позаминулого місяця.

Він змахнув чарівною паличкою, пробурмотів щось прадавньо-мерзенне — і…

Аудиторію почало трусити.

Один адепт вчепився в сусіда з виразом обличчя: «Мамо, я не хотів вступати до Академії, я хотів бути фермером». Хтось гепнувся в непритомність, склавши руки в молитві.

А мене, звісно, підкинуло. Ніби пилосос висмоктав із самої реальності. Картинка навколо розпливлася, звуки злилися в єдине шипіння, а шлунок вирішив, що йому це все категорично не до вподоби й пора б на вихід.

Я геройськи втрималася. Але ненадовго.

Мене викинуло з порталу. Гриміт, удар, пил. Підлога. Тверда. Неприємна. На смак — метал. Кров? Не знаю, але удар був точно сильний, тож нічого дивного. Просто боляче.

Пошевелилася. Ай. Боліло все — навіть ті частини тіла, про існування яких я раніше й не підозрювала.

Підняла голову.

О! Бібліотека!

І це не іронія — справжнісінька бібліотека. Причому не наша, звична, з кришталевими вікнами й магічними сферами, а стара. Дуже. Навіть надто. Тут, здається, саме повітря застигло ще в минулому столітті. Пил клубами висів у повітрі, наче проводив тут збори. Полиці — аж до стелі, дерев’яні, місцями перекошені. Книги — товсті, у шкіряних палітурках, із написами забутими мовами.

— У-у-уух! — видихнула я й просто сіла на підлогу. — Слава всім світлим і темним — не в Пекло!

— Адептко де Краш, ви живі? — пролунав голос із порталу, що ще не встиг зачинилися.

— Та ще й як! Вашими молитвами, професоре! — крикнула я й, не втримавшись, показала професорові язика. Хай дякує, що не середній палець — виховання не дозволяє.

І портал різко захлопнувся.

— Чхнути б, — прошепотіла я і… чхнула. Так, що здавалося, мозок реально намагався евакуюватися через носові ходи.

Струсилася, підвелася, кульгаючи й шмигаючи носом, і пішла вперед. Обов’язково плюну йому в каву чи в чай. Я навіть у картопляне пюре готова плюнути — аби хоч якось помститися цьому злодію.

Портал щойно зачинився… а я от-от помру від алергії. До речі, в мене алергія на пил. Минулого разу я випадково підірвала аудиторію саме через це: хотіла прибрати пил закляттям, наклавши його на свої духи, а в результаті неправильно переставила дві букви — і все вибухнуло. У прямому сенсі. Більше таких букв я не плутаю. Та й промовляти те закляття ще раз особливо не хочеться — тут я ще все повибухую.

Ну й добре. Я, на відміну від деяких, не боягузка.

Перш за все треба з’ясувати, де я.

Правило номер один при переміщеннях: не панікуй. Або панікуй, але тихо.

Правило номер два: повернися до першого правила й добре запам’ятай друге.

І тут я почуваюся, як дитина в супермаркеті без батьків: усе ніби знайоме, але водночас нереальне. І все так лякає, що хочеться ікати. І чхати. Дуже хочеться чхати.

Між стелажами висіли портрети. Хто ці люди — незрозуміло. Дивишся на них, а вони, здається, дивляться просто в душу. Неприємне відчуття. Один навіть, здається, примружився. Або мені здалося? Та ні, певно здалося.

Я йшла вже хвилин двадцять, якщо не більше, але бібліотека, схоже, мала власне уявлення про скромність і простір. Полиці розросталися, як на дріжджах, зали множилися, як таргани на занедбаній кухні, і лише моя рішучість не звернути в невідомому напрямку тримала мене на ногах. Звідси треба вибиратися — і чимшвидше.

І тут… о, диво! Світло в кінці тунелю, провідна зірка, сяйво здорового глузду!

Людина. На дивані. Просто там, де закінчувалися стелажі й починалася зона відпочинку або читальні. Вона була відділена дерев’яними дверима, крізь які просочувалося світло. І, що дивно, пилу тут не було.

Навіть якось підозріло. Зате був м’який килим із вовни, здається, колись убитої тварини — що вже наштовхувало на не надто приємні думки. Камін, три дивани біля нього, кавовий столик, на якому стояли вітражний чайник і чашка. Поряд — шоколадне печиво.

А людина лежала далі. Жива. Дихала. Навіть сопіла. Точніше, не зовсім хропіла, але тихенько собі сопіла.

Я застигла. Буквально. Увесь мій язикатий внутрішній світ притих, затамував подих і приголомшено спостерігав, як хтось у вельми розслабленій позі розлігся на старовинному шкіряному дивані посеред бібліотечного залу.

__________________

Любі мої, надайте трішки вашого кохання!

з любовʼю,
ваша Леся