Глава 17. У вас є шанс

Професор-ельф (вибачте, зір у мене не надто добрий, тож я не в змозі розібрати ім’я, пришпилене в нього на грудях) примружився. Вуха сіпнулися. Я, клянусь, побачила, як його очі ледь не вистрибнули з орбіт.

Потім він повільно, дуже повільно пройшовся між рядами, театрально розмахуючи паличкою. Зупинившись переді мною, нахилився. І навіщо, питається, нахилився? Він і так своїм зростом мені майже в пупок дихав.

Жодного страхітливого ефекту цей молодий… чи, може, вже старий ельф на мене не справив. Та й налякати мене страшною пикою — ще те завдання. Побачив би він мого батька — сам би в штани наклав.

Коротше кажучи, у мене імунітет.

— Опосуми… не переміщуються між просторами, адептко.

— Ну, я ж не сплячий опосум, — прошепотіла я.

— Ні, — прошипів він, — ви — небезпечний елемент, який підриває дисципліну.

О, мій улюблений титул! Треба буде записати на візитку. Із золотим тисненням.

— Встати. До дошки. Зараз подивимось, як ви телепортуєтесь у стоячому положенні. Сонна. Без підготовки.

Та ну, налякав кота ковбасою.

Я ж цими міжпросторовими переміщеннями займалася ще тоді, коли в підгузку бігала. Ну, або принаймні вже повзала до книжкових шаф, щоб вирвати сторінку-другу з «Основ портальної геометрії». Так, за сімейною традицією. У нас, аристократів, якщо не вмієш переміщуватися — то ти просто декорація, а не де Краш.

Я вийшла з-за парти, не забувши «випадково» скрипнути стільцем. Так скрипнути, щоб у професора, цього вухатого кошмару з ельфійського генофонду, око сіпнулося. Якби ще мала шматок крейди — влаштувала б концерт скрипучої симфонії, від якої навіть привиди академії перехрестилися б і втекли назад у преісподню.

Мої кроки глухо відлунювали в притихлому класі. Адепти дивилися на мене з трепетним інтересом — наче я прямувала не до дошки, а на страту. І, якщо чесно, у певному сенсі так воно й було.

Тема заняття — портальне переміщення.

Ох уже воно… цього не любив ніхто. Абсолютно ніхто.

По-перше, нас цьому вчили абияк — так, ніби викладачі мали особисту вендету проти кожної нашої клітини.

По-друге, адептам забороняли його використовувати навіть тоді, коли в тебе палає п’ята, а на голову летить метеорит.

По-третє, вдавалося це здебільшого лише темним — тим, хто продав душу невідомим силам.

Саме тому Сайрас покладався на свою темну магію. Та використання порталу тягне за собою магічне виснаження й цілу низку побічних ефектів. Якби все було так просто, порталами користувалися б усі, а не лише обрані.

У Ліри, моєї подруги, теж трапився цікавий випадок — якось вона випадково перемістилася просто до кабінету ректора… і прямо йому на коліна. Скільки тоді було галасу, пересудів! А потім — бац — і вже обручка на пальці. Живеш-живеш, а потім раптом — і заміж за колишнього ректора та небезпечного темного магістра.

А я? Клянусь, я впаду на якогось сивого бороданя, який ще й одружений. З моїм везінням — ніякої романтики, тільки морок і статті Кримінального кодексу. А з огляду на те, що в мене вже є «чоловечок», — скандалів не уникнути.

Я підійшла до дошки й вирівнялася, зображуючи зацікавлену міну. Дуже зацікавлену — аж м’язи обличчя зводило.

— Отже, адептко, — протягнув наш професор… е-е-е… хто там його знає, як звати.

Справді — ні імені, ні роду, ні звання. Бачу якусь табличку на бейджику, але роздивитися не можу. Одне вухо ще зачепити — і воно виявилося б кориснішим за всю його довідку.

— У вас є шанс врятувати свою шкуру від мого… найпростішого завдання.

Ось тут я насторожилася. Бо якщо цей придуркуватий ельф каже «найлегше», то морально готуйся: тебе або телепортують у кратер вулкану без захисту, або просто — на саму церемонію Ліри й Райана. І без подарунка. Що, між іншим, теж може бути смертельно. Та ні, жартую — друзі ж, друзі. Друге весілля їм я вже не організовувала.

— З радістю, — відповіла я, усміхаючись, як дурепа на балу, яку щойно назвали почесною дамою другого ряду. — Що потрібно зробити?

— Лише назвати моє повне ім’я, — промовив він із такою слизькою усмішкою, що іншого слова й не підбереш.

Ах ти ж дрібний підлюко! Він напевно знав, що ніхто не пам’ятає його імені. Воно таке довжелезне, що можна знепритомніти від нестачі кисню, доки його вимовлятимеш.

Я принишкла, спробувала прищулитись і розгледіти бейджик… та де там! Ця мерзотна, зморшкувата лапа одразу прикрила «святе».

— Підглядати не можна, адептко! Треба було слухати, а не заливати парту слиною! — вигукнув він, очевидно насолоджуючись моїм приниженням.

Я прикусила язика. Та що ви взагалі знаєте про справжні страждання, професоре Вуха-на-півобличчя? Я, між іншим, з демонами по лісах бігала. По самому Чорноліссі, до речі! Намагалася не здохнути від лап Сайраса, який... знущався з мене й майже вбив!

Ну гаразд. Він мене рятував. І навіть із дерева зняв. За це, мабуть, можна й поважати — а не кидатися образами.

— Вибачте, що мені довелося бігати Чорноліссям від демонів, через що я не виспалася! — випалила я у відчаї.

— Свої вибачення залиште при собі, адептко! Ви порушуєте протокол Академії! — грізно змахнув він паличкою.

Ну все, догралася. Зараз відправить мене на практику — або в лаву, або просто в пащу пекельного звіра.

Я нервово ковтнула, подумки прощаючись із життям, із власною ногою (яка й так ледве працювала — дякую Сайрасу й отим тварюкам… гаразд, працює вона), з усіма благами цивілізації й навіть із перспективою ввечері випити чашку шоколадного какао.

Ельф тим часом, схоже, вже налаштувався на моє покарання й потер долоні. Усе. Кінець мені.

_________________________

Я жива і майже здорова! Гарантую, що тепер глави будуть виходили нормально) Через день! Дякую, що чекали і не лупцювали! Не могла встати на ноги. Вже з вами!

бережіть себе,
ваша Леся