Глава 16. Погане передчуття

— Ви єдині, хто зіткнувся з тварюками віч-на-віч, — сказала Мері. — Моїй групі вдалося швидко сховатися. Ми не бачили, як вони діють. Не відчували цього на собі.

Я кивнула.

— На них діє магія води, але слабко, — відрубав Сайрас. — Переважно я відбивався темною енергією. Одна з тварюк уп’ялася Василині в ногу. Наслідки — погані: клітини відмирають, нога перестає функціонувати. Рух повертається лише при лікуванні темрявою.

Стою в кабінеті, удаю непримітну тінь біля шафи — ніби я тут народилася й відтоді прикидаюся меблями. А професорка Мері тим часом, із виразом вічної скорботи на обличчі, запустила п’ятірню у волосся. Чесно, спершу я подумала, що вона зараз вирве пасмо — настільки похмуро вона дивилася в папери.

І ще більше посіріла, почувши звіт професора Сайраса. Так, професора Сайраса. І що ви мені зробите? Хочу — і називатиму його Завдоподоморфом. Бо довгий…

Ледь мізки не зламала, поки вигадувала цю назву.

— Нічого доброго, — видихнула вона, і, як мені здалося, біля столу стало на кілька градусів холодніше. — А ви чого тут стоїте, адептко? Відзвітувалися?

Ох, знайомий тон. Такий… «увімкнула режим грізної тітки, і на рахунок три всі строєм біжать у сусідній вимір».

— Е-е… ну… — видала я, метаючи поглядом між нею та Сайрасом. Він саме сперся на стіну, схрестив руки на грудях і виглядав так, ніби спостерігає за виставою століття з попкорном.

Я тут, між іншим, узагалі не за власним бажанням! Мені б у ліжко — з відваром, котом і теплим пледом — а я стою, мов побитий опосум, під поглядом двох хижаків.

Загалом, становище в мене — незавидне.

— Відзвітувалися! — розітнула повітря професорка Мері голосом, якому позаздрив би будь-який диктатор. — А тепер марш у лекційну! Практика не закінчиться, навіть якщо Пекло впаде нам на голови!

Вона прибила мене поглядом до підлоги, мов цвяхом. Я зреагувала миттєво — як досвідчена виживальниця: швидкий уклін, розворот на носочках — і кулею з кабінету. А що? І від Сайраса втекла, і до лекційної лечу. Хіба не щастя? Я вважаю — саме воно!

До кімнати долетіла, як ураган у спідниці. Хрюкнула замком — той покірно клацнув. Зняла черевики, стягнула мантію через голову і… плюхнулась на ліжко. Моє ліжечко. Мій острів стабільності у всесвіті зла. Увіп’ялася в подушку й видала звук, схожий на смерть равлика.

Дуже тихого равлика.

А потім згадала, що в Чорноліссі я кілька разів падала обличчям у болото. У прямому сенсі. Що ж, усе ясно. Душ.

Переодяглася, змила з обличчя всі сліди моральних страждань, узяла зошит і попленталася на заняття з мистецтва переміщення. Урок потрібний і корисний — особливо якщо хочеш вчасно втекти від демона, монстра чи… контрольної з теоретичної магії.

От би нас іще навчили користуватися порталами на далекі відстані — ціни б їм не було.

Професора Квірита довго не могли замінити. І ось, буквально нещодавно, це сталося — новий викладач. Надія. Світло в кінці тунелю. Я страшенно рада, що Квірита вигнав колишній ректор, а нині — чоловік Ліри. Той іще був зразком… ну, скажімо, неприємного типу. Підставив і обрюхатив купу адепток. Просто жах.

Я жваво збігла сходами й заскочила до потрібного кабінету. Адепти тільки починали розсаджуватися. Атмосфера… ну, скажімо так, на навчання не дуже надихала. Більше — на мляву паніку у форматі «нас усіх зжеруть» або «ми всі помремо». Але суть, як то кажуть, та сама.

Тварюки з Чорнолісся вилазять. Світ тріщить по швах. Магія шаленіє. Академія гуде, мов вулик, у який кинули камінь. А ти сиди, Василино, і вчися телепортуватися — щоб було куди втекти... насамперед від власного чоловіка, щоб йому в каву плюнули.

Я мляво плюхнулася за парту, сперлася на лікоть і вже за кілька хвилин виявила, що очі самі собою злипаються. А потім — що вони вже злиплися, а моє обличчя акуратно притиснуте до дерев’яної поверхні столу. Тепло. Слинка. Блаженство.

— АДЕПТКО ДЕ КРАШ!!!

Рев над самим вухом був такий, що я, здається, підскочила, навіть не торкнувшись підлоги. Рука судомно витерла парту. Так, слина була. Ні, ніхто цього бачити не повинен. Я зробила максимально винне обличчя, але вийшло радше сонне й пом’яте.

Переді мною стояв ельф.

І якщо ви зараз уявили собі граційне, шляхетне створіння із золотим волоссям, гострим підборіддям і поглядом, що пробуджує весну, — то вітаю: ви ніколи не бачили звичайних ельфів.

Вуха в нього були такі довгі, що, здається, на поворотах він ними зачіпався за дверні рами. Очі — розбігалися в різні боки, створюючи ефект… ну, м’яко кажучи, паралельного спостереження. Обличчя — втиснуте, ніби хтось колись притиснув його до дерева й так і залишив. Але при цьому — дисципліна, авторитет і чарівна паличка, якою він зараз постукував собі по долоні, мов кат по колодці.

— Так-так-так… — почав він із отруйною ввічливістю, що завжди передвіщала лише одне: або тебе зараз перетворять на жабу, або на фарш.

— Вибачте, — пробурмотіла я. — Добу без сну. Нерви. Чорнолісся. І демони.

— Значить, коли на вас нападуть чудовиська, ви прикинетеся сплячою?! — заревів він так, що я підскочила вдруге. І, здається, хтось на задній парті гикнув. Я теж — чи то гикнула, чи то хрюкнула. У моменті не розібралася.

То цей милий ельф — наш новий професор?

А, стривайте, він же поставив запитання.

— Мені довго чекати?!

Ну от, уже вийшов із себе.

— Ой, повторіть запитання, будь ласка, — мило попросила я.

Ельф, здається, хотів послати мене кудись дуже далеко, але в останню мить чомусь передумав.

— Для особливо обдарованих і тугих на вухо повторюю, — прошипів він. — Я спитав: «Коли на вас нападуть монстри, ви прикинетеся сплячою?»

Я знизала плечима й вирівнялася.

— А чому б і ні? Опосуми так роблять — і допомагає, — холоднокровно відповіла я.

У класі хтось тихенько пирснув.

_______________

Захворіла. Якщо зовсім продовжень не буде, то дуже сильно захворіла... корона.