Глава 15. Ад і Рай

— Не хвилюйтеся, професорко Мері, — протягнув він медовим, оксамитовим голосом, від якого по тілу розходилися теплі хвилі, — я встановлю вам двері значно кращі. Набагато кращі, ніж ті, які без жодних проблем відірвала адептка де Краш.

Підступний тип.

Мері, яка стояла увесь цей час у дверному прорізі — точніше, у тому, що від нього залишилося, — повільно насупила брову. По її обличчю промайнула тінь іронії, але заговорила вона, на диво, не до нього, а до мене:

— Мабуть, у неї були… об’єктивні причини, — поблажливо промовила вона й ледь помітно хитнула головою, ніби пробачаючи мені все: від дверей до, можливо, викинутого у вікно темного магістра.

Потім спокійно зникла назад у кабінеті.

Я зробила крок, щоб звільнитися з його хватки, але Сайрас лише міцніше притис мене до себе.

— І які ж у тебе були, моя мила, об’єктивні причини? — тихо поцікавився він, заглядаючи мені в очі тим самим поглядом, від якого дівчата зазвичай непритомніли. Я, на щастя, не з тих.

Хоча… впасти в непритомність усе ж хотілося — чисто з інстинкту самозбереження.

— Проламати одному самовпевненому індюкові череп, — мило всміхнулася я. — Отак — мах! І з розмаху. З правого плеча, з гарною амплітудою.

Він підняв брову й вигукнув із пафосом справжнього актора провінційної драми:

— Індюк?! Ти ж не про мене, Василино?

— А ви — індюк? — з невинною цікавістю перепитала я й навіть трохи нахилила голову, зобразивши надто безгрішний вираз обличчя.

Сайрас скрипнув зубами, явно вагаючись: прибити мене тут же чи відкласти помсту на кращі часи. Замість цього він просто вирвав у мене двері — так, буквально вирвав із моїх рук ту саму двері, яку я ще тримала як останній інструмент відплати.

— У кабінет. Кроком. — рикнув він і шльопнув мене по стегну. Чітко. Відверто. І з таким звуком, що адепти, як завжди, не помітили нічого.

Я завизжала і влетіла в кабінет так, що підлога ледве не скрипнула. Почервоніла. Навіть вуха запалали. Це було не просто принизливо — це було особисте приниження гідності. Моєї. Аристократичної. І суто жіночої.

Сволота. Потвора. Демон. Прекрасний, смертоносний, упевнений у собі — і от не вистачало лише битки, щоб пошкодити йому ніс.

Я клятвено пообіцяла собі помсту. Не просто помсту — величезну магічну пакість в історії Академії. Таку, щоб він згадував її щоразу, коли сідав на жорстке крісло.

— Сідай, сідай, адептко де Краш, — сухо кинула професорка Мері, навіть не піднімаючи голови від паперів. — Тільки нічого більше не відірви, заради Темних.

Я вимучено посміхнулася, кинула дикуватий погляд і кивнула. Хіба що могла б щось зламати професорові Сайрасу. Але заборонити це ніхто не зможе, правда?

Не вагаючись, кинулася на найближчий вільний стілець — наскільки можна було подалі від демона й водночас, за можливості, ближче до професорки. Психологічний щит важливий, особливо коли позаду стоїть той, хто кілька хвилин тому шльопнув тебе по сідницях.

Сіла скромно, поклавши руки на коліна. Випрямилася. Хіба він наважиться підходити до мене при Мері? Вона — викладачка, член ради, та ще й, ходять чутки, нібито в молодості особисто відкушувала пальці тим, хто приставав до адепток. Хай і непідтверджені — але хто я така, щоб ризикувати?

У нас був професор Квірит — вона вигнала його за те, що той чіплявся до адепток і ліз до кожної, хто траплявся під руку. А якщо вірити Лірі, колишній ректор потім остаточно поставив на ньому хрест.

Сайрас увійшов неспішно, ніби хвилину тому не влаштовував театрального шоу з відірваними дверима й командним «У кабінет — марш!». Підняв ті самі двері та магічним жестом акуратно приладнав їх назад, бубонячи собі під ніс якесь заклинання фіксації.

А ще казав, що поставить нові двері… пхе.

— Не хвилюйтеся, Мері, — промуркотів він. — Це тимчасове рішення. З дверима я розберуся після нашого звіту. Тепер їх уже ніхто не відірве, навіть із зусиллям.

Я відчула, як по щоці піднімається жар — від обурення. Ну гаразд, не зовсім «без особливих зусиль». Але ж таки відірвала! І ледь руку не зламала.

Професорка Мері вигнула брову й нарешті підняла на нас погляд. Спершу — на нього. Потім — на мене.

— Наступного разу просто спробуйте скористатися ручкою.

Я судомно кивнула. Ось вона — жіноча солідарність. Хай навіть у стриманій, але цілком відчутній формі.

Мері знову опустила погляд у папери. Сайрас зручно вмостився збоку, на підвіконні, склавши руки на грудях. Професорка, на щастя, робила вигляд, що нічого не помічає. А може, й справді не помічала — її увага була прикута до звітів.

— Моя група вже відзвітувала, і новини… — вона зробила паузу й важко зітхнула. — Неприємні.

— Я помітив. І не дивно. Що може бути веселого в тому, що наш світ потерпає від тварюк із Пекла? — кисло всміхнувся він.

Та вже ж, веселого тут мало. Наш світ із людським співіснував давно — тихо, майже непомітно. Маги спускалися до людей: втручалися, лікували, скеровували, гасили катастрофи. Іноді з’являлися янголи. Інколи — демони. А подекуди — і ті, й інші водночас. Тоді починалося щось середнє між церковним зібранням і карнавалом. Усе — заради рівноваги.

Ми, маги, працюємо з ними. І з людьми. Дбаємо про життя, не даючи світам зіштовхнутися. Навіть пакти підписані — співпраця, взаємодопомога. Усі всім корисні.

От тільки знали про нас далеко не всі. Хіба що поверхово — з фільмів, серіалів, фентезійних книжок. Але справжні дива бачили лише ті, хто стояв на межі смерті. Або перероджувався. Або... потрапляв на практику до Чорнолісся.

А зважаючи на те, що на поверхню полізли тварюки з Пекла — щось явно пішло не так на стороні демонів. І це не віщувало нічого доброго.

_______________________
 

Добрий вечір, читачі! Надайте мені підтримки вашим коханням!)

З найкращими побажаннями, 
ваша Леся.