Глава 14. Третій зайвий

— Зі мною ти шию не звернеш. Хіба що, коли полізеш цілуватися, метр у стрибку, — підморгнув мені Сайрас.

Метр у стрибку — це він про мій зріст.

Тон — грайливий, погляд — хижий. У ділянці шиї стало гаряче, але я зберегла спокій. У мене завжди напоготові сарказм — як у пристойного мага й чемної світської леді. Та відповісти я не встигла, бо в наших рядах знайшовся третій зайвий.

— Я, взагалі-то, ще тут, — озвався Андреас.

Треба віддати йому належне — він витримав і підморгування, і жарт, і навіть те, як темний магістр при цьому майже зжер його поглядом.

— А, адепте, — фальшиво протягнув Сайрас, — радий, що вас не потягла якась потвора.

Було б смішно, якби не настільки очевидно: Сайрас був абсолютно не проти, аби Андреаса й справді кудись потягло. Бажано — у яму, повну потвор із розлому. Без шансу на повернення.

— Нам ще треба відзвітувати професорці Мері, — не кліпнувши, мовив Андреас, зробив крок уперед і кивнув мені, запрошуючи жестом.

Ага, звісно. Зараз просто піду. Побіжу, гублячи капці й чоботи. До речі, покинутий чобіт — на місці. Не знаю, яким дивом. Навіть не помітила, коли він знову прилип.

— Адептка де Краш — у моїй групі, — прохрипів Сайрас крізь зуби, змірявши адепта промовистим поглядом. — Звіт вона здає мені.

Ого. Зараз поб’ються. Сподіваюся, без вогню. І без магії. Хоча ні — хай уже з магією, тільки подалі від мене. Може, розірвуть один одного на дрібні шматки й, нарешті, відчепляться від мене.

— Ви не чули, що професорка Мері уточнила: звітують перед нею всі групи, як перед головною кураторкою практики? — з насмішкою перепитав Андреас.

— Чув, — ліниво кивнув Сайрас. — Але мені потрібно обговорити з адепткою важливі деталі. А вже потім професорка Мері отримає свій звіт. Бо моя група потрапила під особливий удар.

Я спостерігала за ними, наче за двома півнями на арені. Лишалося тільки розсипати зерно — й вони б остаточно кинулися в бій. Дивно, але в цій самцевій дуелі я з якоїсь причини була водночас і трофеєм, і головною мішенню.

Потрібно звідси тікати, поки вони не додумалися роздавати поцілунки за перемогу. Бо розуму в обох вистачить.

Я чемно, мовчки розвернулася й рушила в бік Академії. Повільно, неквапливо — аби, не дай Боже, не відволікти хижаків від їхнього словесного поєдинку у змаганні «хто крутіший». Намагалася не виблискувати й навіть дихати рідше.

Лише зробила вигляд, що йду, — а сама готувалася рвонути. І щойно за спиною пролунало синхронне:

— Стояти! 

я не просто не зупинилася — я прискорилася. І побігла так, ніби за мною гнався не наставник і не занадто симпатичний адепт, а цілий батальйон потвор.

Поділ мантії залітав мені просто в обличчя, ноги збивали по дорозі адептів, я не озиралася, але чудово чула, що за мною женуться.

— Куди це ти побіг? — долинув задоволений голос Сайраса.

Я наважилася озирнутися. То був Андреас. А за ним — Сайрас, який тримав його за комір, наче кошеня. Боже, навіщо мені обидва ці божевільні?

— Туди, — кивнув Андреас у мій бік.

— Тобто ви мали на увазі — до професорки Мері? — люб’язно перепитав Сайрас.

— Саме так, — без жодного підтексту відповів Андреас.

— Тоді йди туди, куди збирався. В обхід, — кинув Сайрас і відправив Андреаса за зірочкою на небо.

А я — я вже зникла з поля зору. Академія була зовсім близько. Мій корпус — за рогом. Кабінет професорки Мері — на другому поверсі. І якщо я доберуся туди першою, то… Ну, це нічого не вирішить, але принаймні я отримаю моральне задоволення від успішної втечі.

— Перепрошую, перепрошую! — вигукнула я, збиваючи якогось нещасного з ніг. Здається, то був Крам. А може, вже колишній Крам. Хай духи милосердяться над його душею. Хоча ні — навряд. Він швидко підвівся й люто глянув мені вслід.

Я влетіла в коридор, загальмувала носком і мало не врізалася в стіну, але втрималася. Кабінет був поруч. Лишалося лише відчинити двері.

Ривок.

Хтось схопив мене за лікоть — різко й упевнено. Я зойкнула, вчепилася в дверну ручку, як потопаюча за рятівне коло, і... смикнула.

Двері відчинилися. Точніше — відірвалися.

Я застигла. Притиснута до чиїхось грудей. У руках — двері. В очах — паніка. У вухах — шум крові й чиєсь важке дихання.

— Привіт, квіточко, — прошепотів Сайрас мені у вухо. — Ефектно ти вривалася. Навіть двері прихопила.

— Ти… ненормальний, — прохрипіла я, усе ще стискаючи ручку. — Відпусти. Негайно.

— Не можу, — знизав він плечима. — У мене важлива розмова з адепткою. Практика, розумієш.

— Я… я зараз ударю, — чесно попередила я. — Дверима!

— Давай, — запропонував він із найнахабнішим виразом обличчя.

От чесно — вдарила б. Але професорка Мері вже вийшла з кабінету. З піднятою бровою й тими зморшками на лобі, які означали: ще слово — і прибиратимете корпус тиждень без магії.

— Бачу, звіт у вас буде насичений, — промовила вона. — І з дверима, і з нападами.

— Практика вийшла доволі насиченою, професорко, — видихнула я, ставлячи двері на підлогу й намагаючись вирватися з лап демона.

Я вже не була певна, хто з нас двох більше схожий на божевільного — я, що тримаюся за двері, наче за родову реліквію, чи Сайрас, який не відпускає мене й при цьому нахабно усміхається, ніби все відбувається за планом.

І відпускати він навіть не збирався. Його рука міцно стискала мою талію, тепле дихання ковзало по вуху, і я щосили намагалася ігнорувати, як паморочиться в голові, а шкірою пробігають мурахи. Це все стрес. Лише й тільки стрес.

_______________________
 

Добрий вечір, читачі! Ох, я рада вас бачити) Буду рада привітатися з вами в коментарях, а то не зрозуміло, чи читають мене, чи ні?))

З найкращими побажаннями, 
ваша Леся.