Глава 13. Я? Ревную?

— Зрозумів, боїшся, — раптом несподівано м’яко сказав Сайрас.

Я вже відкрила рота, щоб заперечити, коли раптом…

— А я ще й драбину приніс! — загорлав Андреас звідкись збоку.

Пробачте, будь ласка... хто його взагалі сюди пустив?

— Ти ще хто такий, шкеде? — не надто дружньо поцікавився Сайрас, обернувшись.

— Я новенький. Вітаю, професоре Сайрасе! — бадьоро відрапортував Андреас і... тепло усміхнувся.

Так, що я ледь не злетіла з дерева від несподіванки.

Що це було? Усмішка? Проти Сайраса?! Відчайдушний цей… шкед.

Тим часом я остаточно вмостилася на гілці.

Сиділа, як горда сова, притулившись до стовбура, і спускатися вниз хотілося дедалі менше.

Тепло, спокійно, чоловіки сваряться внизу.

Ще трохи — і я відростю крила. Буду цвірінькати, клацати дзьобом і кидатися жолудями.

— Куди? — роздратовано кинув Сайрас, помітивши, що Андреас підніс драбину.

— Що — куди? — не зрозумів той.

— Куди ти її тягнеш?! — майже прогарчав магістр.

— До дерева. Підставлю, щоб вона злізла. Он, бачиш, тремтить, — і тицьнув пальцем у мій бік. — Ще трохи — й зомліє від страху. Що ми потім із нею робитимемо?

— Ти — нічого. А я — подумаю.

Я закипіла.

— Нічого я не тремчу! — заверещала я. — Це в мене просто... м’язи реагують на надлишок магії!

— Залиш собі свою драбину, — хмикнув Сайрас.

І перш ніж я встигла спитати, чого він узагалі від мене хоче, він… підстрибнув.

Так, серйозно.

Як найнахабніший магістр у світі, просто підскочив, ухопив мене за талію — і відірвав від дерева.

— Ти що робиш?! — заверещала я, захлинаючись власною панікою.

— Рятую тебе, як герой твого недописаного роману, Васю.

— Та йди ти зі своїм романом! — видихнула я, але було пізно.

Приземлилися ми різко. Не зовсім у пляцок, але коліна обурено поцікавилися, чому їх ніхто не попередив.

І взагалі — хіба рано падати, якщо летіли ми вертикально вгору? Магія Чорнолісся, аби її в ржаву ступу.

Сайрас, як завжди, не поставив мене на землю.

Я вже відкрила рота, щоб вимагати свободи, коли ліс навколо нас зашурхотів. Ні, не від вітру — від того, що він жив. Скрипіли гілки, у далині хтось пронизливо завив, а мох під ногами ніби дихав.

— І що це був за коханець? — нарешті поцікавився Сайрас ледачим тоном.

— А що? Гарний хлопець, — знизала я плечима і з абсолютно чемною усмішкою змахнула віями. — Ревнуєш уже?

— Я? Ревную? — перепитав він. — Я не ревную, люба моя. Я вбиваю. І «гарний хлопець» — це не професія, тож залишатися в живих йому зовсім не обов’язково.

Чесно? За що мені це все. Спочатку — живий ліс, потім — власний демон, тепер ще й Андреас маячить на горизонті.

Я ледь утримала подих, уперлася долонями в груди Сайраса й, доклавши зусиль, зістрибнула з його рук.

Ноги тремтіли — але не від страху, а від злості.

— Ти з глузду з’їхав? Тепер кожного вбиватимеш, чи що?

Сайрас повільно похитав головою.

— А я думав, ти переживаєш за мене… а ти, бачу, часу даремно не витрачаєш. Уже нового кавалера собі надбала.

— Та не зі старим же мені будувати життя, — холодно відрізала я. — Я вільна дівчина, маю право шукати чоловіка.

— А з того, — проревів він і раптово схопив мене за комір мантії, — що він у тебе вже є.

Він притиснув мене так, що між нами не залишилося навіть повітря. Очі палали, як у голодного звіра, що знайшов здобич. А я? Я шльопнула його по обличчю. З усієї сили. Гучно. Щоб знав.

— У мене немає нікого, на кого б я погодилася, — видихнула я йому просто в обличчя.

— Є, моя ненаглядна квіточко. Чого чіпляєшся? — прохрипів він.

— Ти знаєш. Краще скажи, як там професорка Мері. І чи вдалося добути кристали?

Він скривився.

— Добули. Саме тому я й прийшов за вами.

— Ей! Ви що, мене лишили?! — раптом пролунав звідти голос — надто бадьорий і знайомий. — Я, звісно, й пішки можу з Чорнолісся добратися, але краще — через портал!

Ми з Сайрасом синхронно обернулися. У мене щелепа відвисла; у Сайраса — дернувся кут ока.

Андреас стояв, уперши руки в боки, й усміхався так, ніби ми не в одному з найнебезпечніших лісів континенту, а на пікніку.

— А тебе ніхто й не чекав, новачку, — холодно протягнув Сайрас.

— Та? Ну, ви не чекали, а я прийшов. Що поробиш — доведеться вам узяти й мене, — знизав плечима Андреас, навіть не кліпнувши.

Сайрас нічого не відповів. Лише смикнув пальцями — і повітря перед ним завихрилося, перетворюючись на портал. Він першим крокнув усередину.

— Я взагалі не розумію, як він нас знайшов, — пробурмотіла я.

— Я теж, — буркнув Сайрас.

Коли ми вийшли з порталу, повітря різко змінилося: задушлива вологість Чорнолісся зникла, поступившись знайомому запаху старих кам’яних стін і свіжої трави на академічних газонах. Я навіть запізнилася з видихом — контраст був надто різким.

І стало так раптово добре й спокійно, що я миттю забула про нашу велику проблему. Практика в Чорноліссі виявилася фатальною.

Я моргнула. Потім ще раз. Все ще не вірилося, що ми справді вибралися — живі, із кристалами й навіть із Сайрасом, який усе ще цілий, нахабний як ніколи й, з якоїсь причини, вважає нормальним хапати мене, ніби мішок із манускриптами, і нести кудись геть.

— Ти, до речі, непогано трималася, — усміхнувся Сайрас, підходячи ближче. — Майже не верещала. Хоча ні… верещала. І голосно.

— Ти мене здер із дерева, не спитавши! — ткнула я в нього пальцем. — Я ж могла шию собі зламати.