Глава 12. Ревнощі

Андреас, значить. Приліпився до мене, як жувальна гумка до підошви. Високий, похмурий, увесь такий загадковий. І головне — нахабний до неподобства.

— Інститут Тіней, кажеш? — перепитала я, стискаючи пальці в кулак, аби не врізати йому по шиї.

Інститут Тіней був у Арканії, в одному з районів Дембурга, де жили маги. Зазвичай туди брали лише представників еліти — таких, кого згодом відправляли служити в королівську армію, розвідку або інші таємні структури, де вони могли безкарно шпигувати, влаштовувати диверсії й варити зілля, від якого в жертв виростали вуса у найневідповідніших місцях.

Попри те, що я навчалася на бойовому факультеті, мені туди й близько не можна було. А от йому — цілком. Дуже вже показовий екземпляр: статура — як у темного магістра, погляд — хижий, манери — мисливські.

— А за що тебе вигнали? — люб’язно поцікавилася я, примружившись.

— За все хороше, — без тіні сорому відповів він.

Ну, звісно. Обожнюю цих романтичних героїв із кримінальним минулим. Особливо коли вони бігають за мною, ніби собака — за власним хвостом.

Темного магістра все ще не було. Я нервово терла долоні одна об одну — якби не цей нахабний Андреас поруч, я б уже давно згризла кілька нігтів.

А потім — бах.

Десь у глибині печери щось вибухнуло так, що повітря здригнулося. Моя нервова система здригнулася теж; мабуть, скоро мені знадобиться психіатр.

Професорка Мері, зазвичай невозмутима, розвернулася на підборах і закричала:

— Біжимо!

І тут почався цирк.

Я рвонула, забувши, що леді зазвичай ходять із грацією. Та що там — грець із нею. Бігла так, що мантію довелося притримувати обома руками.

До біса гідність, коли позаду може бути пекельна орда!

На бігу я встигла глянути через плече, щоб зрозуміти, від чого саме ми тікаємо. Побачила — і дарма.

— Не озирайся, дурна! — крикнув мені в саме вухо Андреас. — Тобі що, життя набридло чи маєш запасні очі?!

— А в тебе що, запасне життя?! — огризнулася я, не зменшуючи швидкості.

— Зараз підніжку підставлю — покотишся!

— Тільки спробуй! Я з тебе відбивну зроблю!

Мені вже вистачає одного чоловіка, який намагається контролювати моє життя! Ще одного — з твоєю фізіономією — мені точно не треба.

Він розсміявся. Просто на бігу. Я мало не спіткнулася — від несподіванки. Хто, взагалі, сміється, коли за нами женуться потвори з іклами?!

Ми вискочили з печери не тим ходом, через який падали із Сайрасом. Опинилися нагорі, в лісі.

Там було бодай трохи світліше — і з’явився хоч якийсь шанс сховатися.

Професорка Мері крикнула:

— РОЗСІЙТИСЯ!

Вона встигла захистити одну групу адептів, але інша залишилася без прикриття.

На них стрибнули потвори. Я не встигла розгледіти, скільки саме, але точно більше, ніж хотілося б.

Я викликала воду — єдине, що могла застосувати швидко й потужно. Збила кількох із них, але двоє перемкнулися в режим мисливців і кинулися за мною.

Прокляття. Я їм що — десерт?!

Я зрозуміла, що відстала від решти. Єдиним правильним рішенням було — нагору. На дерево. Як у дитинстві, коли батько забороняв лазити, а я все одно дерлася, щоб не слухати його нотацій.

Я вклала всю силу у заклинання води, створивши маленьке цунамі, яке змило потвор. Мокрі, вони збилися з курсу.

А я швидко вчепилася за стовбур, видерлася й затаїлася серед листя, намагаючись не дихати й не ворушитися.

Молитва, яку я почала шепотіти, була аж ніяк не академічною. Зате — щирою.

Минуло кілька секунд. Потім ще.

Серце гупало так, що здавалося, листя тремтить від страху разом зі мною.

Але…

Мене не помітили.

На дереві, треба визнати, було навіть… спокійно.

Ні, справді. Птахи не верещали, як Сайрас, ніяких пазуристих потвор поблизу не шастало, і взагалі стояла така тиша, що хоч чай заварюй.

От тільки ноги вже затекли до стану варених макаронів, і я всерйоз задумалася, чи не стану частиною цього дерева, якщо просиджу тут іще пів години.

І чи не почну його підтримувати морально.

І саме в цю благословенну мить унизу пролунав голос:

— А, от ти де.

О, духи всіх магічних управ, тільки не це…

— Магістр?! — я різко перегнулася через гілку й глянула вниз.

А внизу, наче нічого й не сталося, стояв Сайрас. Цілий, живий, навіть без нових дірок чи подряпин від пазурів.

Усміхався — значить, не поранений. А отже, усе ще самовпевнений, дратівливий і…

Так, я скучила. Хай йому грець.

— А вигляд у тебе… дуже промовистий, — присвиснув він, спершу зиркнувши на мої ноги, а потім — судячи з хижого погляду — трохи вище.

Я не розгубилася й жбурнула в нього чобіт. Просто в голову.

— Ай! — обурився Сайрас зі скривдженим виразом обличчя. — А що, тільки взуття кидати будеш? Боїшся, що я твою вагу не витримаю? Чи вирішила мене вбити, така зла?

— Ага, боюся, що від твого горла збіжаться всі потвори! Кричи ще гучніше! — рявкнула я згори. — Може, одразу портальний розлом відкриється!

— Та годі, — примирливо промовив він, підставивши руки. — Піймаю я тебе. Стрибай швидше, поки справді не приповзли.

— Не стрибну!

— Що, висоти боїшся? — у його голосі стільки насмішки, що я майже фізично відчула, як сверблять руки від бажання вдарити його. В обличчя. Ногою. З усієї сили.

— Ні, просто нагорі компанія з черв’яків приємніша! — огризнулася я.

Якщо чесно… так, боюся. Гілка надто високо, а я хоч і аристократка, але не птах.

Якби не чоботи з ельфійською підошвою, я б уже давно тут приросла — лицем донизу й без жодної грації.

________________

Любі! Буду рада вашій підтримці! Вподобайкам, коментарям! Відстежуйте мене, щоб нічого не пропустити!)

з обіймами,
ваша Леся