Глава 11. Новий… знайомий

Я прикусила губу.

Питання «якого дива?» повисло в повітрі, але, на щастя, ніхто його не озвучив. А я — дуже хотіла! Ми ж тут буквально відрізані від нормального, безпечного світу!

— Рятувати треба ситуацію, пане Сайрасе, — люб’язно мовила Мері. — Або посидимо тут і дочекаємося, поки нас з’їдять?

О, це було прекрасно. Я б навіть аплодувала, якби не той факт, що руки тремтіли. Від адреналіну, звісно. Не від страху.

Сайрас насупився й замислено хруснув кісточками пальців.

Нічого собі… таким серйозним і приголомшливим я його ще не бачила. Вилиці здавалися ще гострішими, а погляд — різким, пронизливим, аж мороз ішов по шкірі.

— І скільки їх?

— За нашими підрахунками — шестеро, можливо, семеро. Вони рухаються парами. Один із них більший за інших.

— Розумний?

— Швидше… ватажок. Але так, кмітливий. Він керує рештою.

— Прекрасно, — тихо мовила я. — Тварюки з ієрархією. Ще тільки цього бракувало — щоб вони згуртувалися й напали разом.

І тут професорка Мері почала закочувати рукави.

— Ну, я вас попередила. Тож піду й розберуся з усім, — офіційним, дзвінким тоном оголосила вона й розвернулася на підборах, прямуючи просто… до тварюк.

До клятих тварюк, які висмоктують енергію так само, як усі чоловіки — нерви з бідолашних жінок. Приблизно так само, як Сайрас — із мене.

Я тільки-но відкрила рот, щоб вигукнути: «Ви серйозно?!» — але Сайрас випередив мене: різко клацнув пальцями — звук відбився в черепі, мов удар.

Професорка Мері завмерла.

— Годувати звірят перед смертю не обов’язково, — прохрипів він крізь зуби. — Стійте тут і стежте за адептами. Я з усім розберуся.

От тільки цього мені й бракувало — демонстрації тестостерону замість плану. А тестостерону тут — хоч греблю гати.

— Але… — спробувала заперечити професорка Мері.

Вона, між іншим, зазвичай чудово знаходила потрібні слова навіть тоді, коли світ валився, а якийсь студент випадково викликав лавину павуків у її класі.

А зараз… нічого. Навіть слова.

Сайрас, не дочекавшись завершення фрази, підняв брову й опустив голос до таких небезпечно-шовкових ноток, що мені самій захотілося відступити. І прикинутися он тим чудовим кристалом, що миготів синім світлом.

— Я не зрозуміло пояснюю?

Ось і все. Готово. Альфа завівся.

Я зробила крок ближче, навіть не намагаючись приховати роздратування, і тихо прошипіла так, щоб чув лише він:

— Професоре Сайрасе, ви, звісно, Темний магістр, страшний-престрашний, тьма у плоті й усе оте… Але не забувайте, що ми з професоркою Мері — трохи відьми. І з великим задоволенням напоїмо вас зіллям, а потім віддамо тварюкам на під’їдання. А якщо пощастить — просто зваримо живцем.

Сказано це було лагідно. По-доброму.

Так, що в нього смикнулися губи, хоч він і намагався це приховати. Відчув, бідолаха, усю мою вселенську доброту й любов до його дорогоцінної персони.

А професорка Мері, хитра відьма, показала мені великий палець і схвально закивала — наче я щойно поставила рекорд із сарказму на державному іспиті.

Ми, між іншим, були в одному човні. І хоч вона була старша, обидві чудово розуміли, що таке чоловіки з манією геройства. І величі. Особливо — якщо це Темні магістри.

Сайрас нічого не відповів. Просто розвернувся й попрямував до виходу з печери — того самого, який професорка Мері з адептами якимось дивом відшукали раніше.

І дивно, що в цієї печери стільки входів і виходів. Як ті тварюки досі не знайшли цей — для мене залишалося загадкою.

А я лишилася стояти, кусати губу й намагатися не думати про те, що це могла бути його остання дурість.

Хоч кого я обманюю — він виживе. Виживе й знову почне мене дратувати своєю ідеальністю.

— Уже вибираєш йому труну? — пролунав біля вуха голос Мері. Легкий, насмішкуватий — як завжди.

Я буркнула, не обертаючись:

— Давно вибрала. Навіть колір підібрала під мантію.

— Та це видно. Аж очі поламала, спостерігаючи. Напевно, серце з грудей вистрибувало, поки він ішов, — усміхнулася вона з розумінням.

Я ледь не зашипіла, мов ображена кішка. Замість цього видала:

— Авжеж. Переживаю, щоб бідні тварюки не вдавилися. Я ж співчутлива. Потім піду рятувати бідолаху, якщо, борони Боже, не впорається зі шлунково-кишковим трактом.

Мері розсміялася, але нічого не відповіла. Відійшла до групи адептів, обговорюючи з ними щось про створення магічних захистів.

А я все стояла. І все одно хвилювалася.

Прокляття.

Істоти, з якими ми зіткнулися, були не просто злісними, ікластими клаптями жаху. Вони діяли злагоджено, скоординовано — і явно не були звичайними тваринами.

А нам потрібні були кристали.

Портали не працювали, Чернолісся все ще змінювало структуру магії. І все — буквально все — трималося на волосині.

— Навряд чи з ним щось станеться, — прошепотів хтось просто за моєю спиною.

Я здригнулася й різко обернулася. Позаду стояв хлопець. Адепт. Високий — щонайменше на голову вищий за мене. Руде волосся, зібране стрічкою, довге. Сірі очі — гострі, хижі. Я ледве діставала йому до грудей.

І при цьому він дивився на мене так, ніби вивчав кожну частинку моєї шкіри.

— Про що ти? — спитала я, відступивши на крок.

— Про Темного магістра, — спокійно відповів він. — Навіть дивно, що в цій Академії стільки темних і наближених до короля.

Він усміхнувся, і на щоках раптом з’явилися ямочки — так недоречно мило, що я на мить збилася з дихання.

— Ти хто взагалі такий? — примружилася я. — Раніше тебе тут не бачила.

— Та й не мала бачити, красуне, — промовив він так само спокійно, з ледь відчутною насмішкою. — Звуть мене Андреас. І так, я адепт. Перевівся з Інституту Тіней.

_________________

Дорогі мої читачі! Буду рада бачити ваші коментарі, вподобайки і будь-яку підтримку!) Почалася осіння нудота :с і мені пишеться важкувато...

з любовʼю,
ваша Леся