Глава 9. Мій чоловік

— Ще й як заважає! — буркнула я, не витримавши.

Мене справді трусило. Не від холоду — від Сайраса. Від усього його самовпевненого, нахабного, всюдисущого єства, від якого не сховаєшся. Та й куди мені, зрештою, від нього подітися, коли довкола небезпека, а темною магією володіє лише він.

— Ти взагалі… нишпорив у моїх речах! — я відмахнулася з показною грацією. — Тож, пробач, старі й дивакуваті злодії мене не цікавлять!

Сайрас ледь усміхнувся.

— У нас є контракт, люба. А отже, ти моя. Згідно з усіма документами.

Я розлютилася. Миттєво.

Цей договір укладав мій батько, а тепер віддуватися доводиться мені.

Коли чоловік називає тебе «люба», а потім додає, що ти його за документами — хочеться або розбити йому голову, або розірвати його самолюбство вщент.

— Можеш шукати собі нову наречену! — ядовито кинула я. — Бо я з тобою сім’ю будувати не збираюся, контракт продовжувати не буду й ніяких інших дурниць робити не стану. Час спливе — і казочці кінець!

Він розсміявся.

— Ось бачиш. Недарма я тебе вибрав. З тобою ніколи не нудно. Навіть у прірві з водоспадом і потворами позаду.

— Дуже рада, що тобі весело, — похмуро відповіла я й знову сіла на камінь.

Та ледь я встигла видихнути, як печеру сколихнув знайомий звук — шарудіння, плескіт води й той самий гидкий хрип, який неможливо сплутати.

З водоспаду повзли потвори.

Одна з перших вчепилася Сайрасу в ногу.

Він заричав, почав відбиватися, випускаючи на потвору темну магію, а я встала й відійшла. Моїй мстивій натурі це одразу сподобалося — нарешті хай потвори йому пару прочуханять. Можливо, й нозі дісталося б, щоб він не вважав себе надто важливим.

Але відійшла я не для того, щоб темного мага затягло й розірвало, а тому, що якби схопили мене, я тільки ускладнила б бій, і зрештою йому довелося б ще й мене рятувати. А він мене, хоч убей, не покине. Я була в цьому цілком упевнена.

— О, мені теж весело, — радісно сказала я, відступаючи назад.

— Ти ж не надумала кинути мене, наречена? — весело спитав Сайрас, одночасно відкидаючи кігтисту лапу вбік.

— Дуже хотілося б, — замислено відповіла я, — але кого я тоді віддам потворам, як вони приповзуть знову? Хтось же має бути їхньою жертвою — у них обід за розкладом.

— Твоя доброта не знає меж, — саркастично кинув Сайрас, ухопивши чергову потвору за шию й вивернувши її, судячи з хрускоту.

А я вже плела закляття.

«Підпорядкування води» — один із небагатьох стихійних прийомів, який бодай якось діяв у цій дірі. І на щастя — поруч був водоспад.

Найпростіше керувати стихією, коли вона поруч: збирати силу з довколишнього середовища складніше — це під силу хіба що магам вищого рівня. А я — адептка, не магістр.

Ритмічні рухи, концентрація, кілька слів — і я відчула, як краплі збираються на пальцях. Я влила силу в потік, і вода почала зривати потвор із скель, збивати їх із лап і змітати вниз.

Сайрас відбивався дедалі рідше — і за мить уся волога вже стікала по стінах, а потвори зникли.

Він підійшов до мене.

Мокрий, похмурий і, як завжди, самовпевнений. Як йому вдається залишатися таким незворушним?

— Треба йти глибше в печеру, — сказав він.

— А далі що? Житимемо, як кроти? — пискнула я, майже на межі істерики.

— Краще жити, як кроти, ніж зовсім не жити. Створимо родину кротів. Народимо дітей. Інколи відбиватимемося від потвор. Я буду полювати й приносити здобич, а ти, як слухняна дружина…

— Ти знущаєшся?! — витріщилася я.

— Що? Не хочеш нашої родини кротів? Добре, я й сам не дуже. Я люблю сонечко. Не переймайся. У печері є кілька виходів — я їх уже перевірив. Залишилося лише зрозуміти, який із них нам підходить.

— Тобто ти пропонуєш...

— Бити навмання, — підморгнув він.

Чудово. Просто ідеально. Ось найнадійніший спосіб вижити: у темряві, у невідомій печері, з потворами, із чоловіком-провокатором і з неперевіреними тунелями. Прекрасно.

Моя практика почалася чудово. Тепер би ще не відкинутися.

Потвори знову полізли, а я вже втратила концентрацію.

Наступна мить — і Сайрас зніс їх потужною хвилею темряви. Я лише встигла побачити, як чорна енергія вирвалася вперед, як від легкого клацання пальців стався вибух — і шлях розчистився.

— Бігом! — кинув він.

Він схопив мене за руку, і ми помчали печерою, не розбираючи дороги. Скелі, кристали, тіні — усе промайнуло повз.

І раптом Сайрас різко потяг мене вниз.

Я розтулила рота, щоб закричати, але він притис мені долоню до губ.

Крик загубився десь у горлі, відгукнувшись лише луною в моїй свідомості.

А потім ми приземлилися.

Не м’яко, але й не фатально.

І я з подивом усвідомила, що знову опинилася в його руках.

І, найобразливіше, я вчепилася в нього мертвою хваткою: руками за шию, ноги піджала, ніби він — моя остання опора в цьому світі.

І він це помітив. Звісно, помітив. Усмішка в нього була така — задоволена.

Я різко відсмикнула руки.

— Дякую… можеш відпустити мене? — прочистила горло й пробурмотіла.

— Ні. Мені так подобається більше, — задоволено відповів він.

— А мені ні, — буркнула я й вдарила його по плечу.

Він не відреагував.

— Ти ж секунду тому думала інакше.

— Я була на межі життя й смерті! — фыркнула я. — Треба було віддати тебе потворам на поживу. Хоч би для балансу.

Він усміхнувся.

— Ти б не змогла. Потім би переживала. Писала б зворушливу епітафію: «Тут спочиває мій надокучливий чоловік. Він заважав, дратував, але пах смачно і цілував так, що свідомість моя тонула…»

Я застонала.

— Замовкни. Просто. Замовкни.