Глава 8. Яка ж ти солодка…

— М-м-м, то ти любиш пожорсткіше? — з абсолютно нахабною усмішкою підморгнув мені Сайрас. І наче не стояв посеред занедбаної печери, у мантії, мокрій до нитки після стрибка у водоспад, тримаючи адептку в обіймах.

Це було трохи проти правил. Бо я — не просто адептка, а він — не просто магістр. І не просто мій професор.

Я повільно підняла брову.

— Так, просто обожнюю.

Зімкнула повіки, глянула на нього знизу вгору й додала:

— Думаєш, навіщо мені бита? — і теж підморгнула. На всяк випадок — із очевидним натяком на струс мозку.

Він розсміявся.

— Ти така кровожерна, що я аж закохуюся дедалі сильніше, шкідлива моя.

І перш ніж я встигла збагнути, що відбувається, він схопив мене за підборіддя — міцно, але не боляче — й поцілував у щоку.

По тілу побігли мурахи, а щока спалахнула від його дотику. Я нервово ковтнула й прикусила губу. Так закортіло дізнатися, як він цілує насправді. Як його губи торкаються моїх, злегка покусуючи. Розсуваючи…

Не встигла я продумати цю думку далі, як він знову повільно торкнувся моєї щоки. Не поспіхом. Не мимохідь. І наче поглядом хотів сказати: «Знаю, що хочеш вирватися, але я тримаю міцно. І тобі, признайся, це подобається».

А я й не намагалася вирватися. Бо, як не крути, я була приголомшена.

А потім він відпустив. Просто так. Наче нічого й не сталося. А сам із очевидним задоволенням спостерігав за моїм обличчям, на якому, мабуть, відбився весь спектр емоцій — від «що він робить?!» до «і чому мені це сподобалось?!».

— Яка ж ти солодка, коли так дивишся, — прохрипів він.

Голос став нижчим, трохи хриплим — майже хижим. Лячно низьким і водночас таким спокусливим, що внизу живота потепліло.

Стало гаряче, нестримно, болісно жадане.

Мозок остаточно здався, а душа, здавалось, благала, щоб він зробив ще хоч щось.

А всередині все затремтіло — від передчуття, від його близькості, від запаху — теплого, терпкого, божевільного, з нотками шоколаду й чогось солодкого.

Він пахнув, як спокуса, від якої хочеться відвернутися, але все одно тягне.

І я потягнулася.

Не подумавши.

Не розрахувавши.

Я просто підвелася зі свого каменя, підійшла й поклала долоню йому на груди. Часто здіймалися й опускалися.

Сайрас навіть не поворухнувся. Лише брови повільно поповзли вгору.

Здивувався?

Я — не менше.

Я облизнула пересохлі губи, піднялася навшпиньки й обережно притулилася до нього. Просто щокою до грудей — послухати, як б’ється серце, відчути, що він справжній, і що все це мені не сниться. А може, я й справді з’їхала з глузду?

Його руки тут же опинилися в мене на талії — теплі, міцні.

А погляд — важкий, зосереджений — ковзав по моєму обличчю, доки не зупинився на губах.

Він грав словами. Уміло тримався на межі, але сам стримувався, щоб не зірватися.

І саме в цей романтично-сиропний момент я… натиснула йому на ногу.

Не сильно. Але каблуком. Точно й прицільно.

— Ай! — Сайрас зашипів, скривився й різко відпустив мене. Його руки стиснулися в кулаки.

Здавалося, він цілком серйозно збирався мене схопити й добряче відчитати — руками.

Я миттєво відскочила й показала йому язика.

— Отак, милий. Без згоди — нізащо.

— Ах ти, хитра лисице, — проричав він, ледь стримуючись, щоб не притиснути мене до стіни (видно ж було!). Хотів зробити усе й одразу. Який же ненаситний цей темний магістр. І, здається, досі не вирішив — чи то мене придушити, чи то пригорнути й зацілувати. Та де там. Не отримає ні того, ні іншого.

— А ти думав, я не вмію давати відсіч? — склала руки на грудях. — Забув, що я тобі не дурепа?

— Красуне, я ніколи тебе дурепою не вважав, — цілком серйозно мовив він. — Жінка з битою в гуртожитку — це вам не тендітна квіточка. Це… загроза державного масштабу.

— Було б непогано, якби ти, загрозо з манерами домагатися, нарешті ворухнув своїми темними мізками й придумав, як нам вибратися з цієї діри, куди сам нас і затягнув, — похмуро буркнула я.

Він примружився.

— Хочеш утекти від мене? — медово протягнув він.

А я...

Проігнорувала раптових мурах по всьому тілу. Вони, звісно, збрехали. Це не романтика. Це, напевно, гіпотермія.

— Дуже би хотілося. Бажано — в інший вимір. Подалі від професорів із загребущими руками.

— Мріяти не шкідливо, пташко моя, — спокійно поплескав він мене по плечу.

— А я не мрію. Я дію, — прошипіла я, зиркнувши на нього.

— Ой-ой, боюся-боюся. Знову наступиш мені на ногу? — з усмішкою поцікавився він.

— Щоб потім тягти тебе на собі, коли впадеш і почнеш стогнати, що поранився? Ні, дякую.

— Отже, все ж подбаєш про мене, якщо я раптом буду смертельно поранений? — промовив він, грайливо підчепивши мій локон і накрутивши його на палець.

— Руки геть від царської влади, — відмахнулася я. — Одразу ж покину напризволяще. На поталу Чорноліссю. Або студентам-першокурсникам. Вони, мабуть, у тобі більше потребують.

— Не покинеш, — упевнено відповів він.

— Покину, — вперто хитнула головою я.

— Ні. Бо я тобі подобаюся.

Я застигла.

— Ти? Мені? — з максимально щирим подивом видихнула я.

— Старці мене ніколи не цікавили, — люб’язно уточнила я, повільно відступаючи. — Просто зовсім.

Він удавано схопився за серце.

— Ой, боляче! Наче ти щойно наклала прокляття з підручника!

— Без драми, професоре. Нам іще звідси вибиратися, а ти все ніяк не вгамуєшся...

— Що? Зачаровувати тебе?

— Дратувати.

Він схилив голову набік.

— Ти ж розумієш, що одне іншому не заважає.

______________________

Солоденькі мої читачі, пишу продовження, не хвилюйтеся. Було багато справ, але я завжди на звʼязку. Від вас - підтримка коментарями, вподобайками і підписками, від мене - цікавеньке продовження...

з любовʼю,
ваша Леся