Глава 7. Можеш поцілувати коханого чоловіка

— Що за…?! — видихнула я. Ледь не впала, але Сайрас встиг підхопити мене назад.

Він вилаявся. Уже добряче, без цензури. І знову помчав.

Знову.

Зі мною.

— Тільки не кажи, що в тебе немає запасного кристала, — прошепотіла я з раптовим жахом.

— Гаразд. Не казатиму. Хай уже буде так, — відгукнувся він абсолютно спокійним тоном.

Я витріщилася на нього.

— Ти нормальний?! Ми в чортовому лісі, де ні душі, а ти не взяв кристали?!

— Уяви собі. Сам у шоці, — знизав він плечима (тим самим, на якому висіла я). — Думав, що взяв. Взагалі-то я розраховував на магію Темних — ми вміємо відкривати портали де завгодно. Але тут, схоже, магія не хоче співпрацювати. Стихійна не працює, лише темна.

— Справа кепська, — підсумувала я.

— Так, — кивнув він. — Відбиватися можна без кінця. Але нам треба десь сховатися на якийсь час.

Я кивнула.

— Головне — не поховатися.

Він хмикнув.

Позаду чувся той самий звук, від якого будь-яка нормальна істота втратила б сон: рев, вереск, стукіт копит і гидке чавкання. Потвори гналися за нами.

І тут Сайрас різко звернув.

Я не одразу зрозуміла, куди він біжить, доки не почула шум води.

І не побачила урвища.

— Ти куди це?! — налякано прошепотіла я, втупившись в урвище, у величезну ріку й водоспад. Ну тобто… якщо ріка там обривалася, то логічно, що там і був водоспад. Правильно? Правильно. Тільки краще б моя логіка зараз не працювала.

— Зараз будемо романтично стрибати з урвища у водоспад, — сказав він.

Абсолютно спокійно. А в мене сіпнулося око. Здається, істерика ось-ось почнеться.

— Я не хочу стрибати! — вигукнула я, хапаючись за нього ще міцніше.

— А тобі й не треба. Тримайся міцніше, — усміхнувся він.

І… стрибнув.

Просто зробив крок з урвища — й усе.

Вниз.

У гуркіт води.

У реві стихії.

В останню мить, перш ніж нас поглинув потік, я встигла побачити пики тварюк, що товпилися біля краю.

Налякані. Приголомшені.

І, найголовніше — не стрибаючі.

А потім нас накрила вода.

Гуркіт.

Мокро.

Темно.

Наче весь світ разом упав у шум і холод.

Ми опинилися у воді.

Рев водоспаду накрив із головою, тіло потягло вниз, як мішок із цеглою, і лише на автоматі я встигла вдихнути й затримати подих. Очі залишилися заплющеними — інстинктивно, бо я й так знала, що зараз усе буде погано. Дуже погано.

Я вчепилася в Сайраса з такою силою, ніби від цього залежало моє життя. Ну… так воно, власне, і було. Майже клешнями його обхопила, вчепилася й не відпускала. Бо, по-перше, я не вміла плавати. А по-друге — я. Не. Вміла. Плавати.

Гадаю, цього достатньо, щоб хоч трохи себе виправдати. Перед собою ж. І перед власною совістю.

Сайрас притис мене до себе, тримаючи міцно. Навіть крізь воду відчувалася його сила.

І ось, після вічності, ми виринули. Різко. Хапаючи повітря.

Випливли під водоспадом. Точніше — у печері, яку він приховував. Там було темно, сиро, але головне — відносно сухо.

Я відкашлялася, ковтаючи повітря ривками, і буквально впала на підлогу — холодну, гладку, кам’яну. Дихала жадібно. Хотілося вивернути легені й віджати.

А Сайрас?

Стояв. Спокійно. Рівно. Наче щойно не стрибав у водоспад із аристократкою в обіймах. Мантія липла до тіла, волосся потемніло від води, але він стояв, наче просто вийшов із лекційної зали.

Одна я, мабуть, виглядала як мокра, зла й вкрай невдоволена собака. Причому великої породи.

— Отже, не наважилися стрибнути за нами… хоча крила ж у них є, — задумливо мовив він, дивлячись на водяну завісу.

Я витерла рот рукавом, повільно сіла й буркнула:

— Вони ще на воду зреагували, коли я одному в пику хлюпнула.

Хоча Сайрас же казав, що на стихійну магію вони не реагують.

— Воду я не використовував. Отже, на воду реагували, — кивнув він.

Та в цей момент я знову відчула неприємне. Ногу. Ту саму, за яку мене схопила потвора. Вона досі не слухалася.

Сайрас одразу підійшов і обережно посадив мене на кам’яний виступ. Уважно оглянув ногу, зняв взуття, закотив штанину. А я нічого не відчувала. Зовсім. І це мене дуже лякало. Я більше не зможу ходити?

— Що ж, адептко де Краш, — промовив він у своїй звичній манері. — Схоже, ваша нога потребує лікування.

— Гостре око, професоре. Ви геній.

Він кивнув.

— Я знаю. І ти б теж знала, якби частіше читала документи перед тим, як їх підписувати.

Я злісно втупилася в нього.

— Мене ніхто не питав і не давав нічого підписувати. То що з ногою?

Сайрас похмурнів. Легенько торкнувся пальцями нижче коліна — там, де відчуття були майже відсутні.

— Житимеш. Здається, ці тварюки висмоктують життєву енергію при дотику. У хлопців, найімовірніше, те саме: оніміння, слабкість, порушений кровообіг.

— Прекрасно. Отже, не лише я кульгатиму, мов проклята.

Він не зреагував на мій тон, просто поклав долоню мені на ногу. Тепло темної магії повільно пішло по м’язах. Не обпалююче, не боляче, як я очікувала. Швидше щільною хвилею тиску, наче магія повертає силу, яку з плоті вичавили.

— Раз темна магія на них діє, то й із наслідками впорається, — спокійно промовив він. — Портали не відкриваються, зате темна магія чудово працює проти тварюк.

Я спробувала не зважати на дивне відчуття, як м’язи всередині мене прокидаються. За мить нога сіпнулася. Я її відчула: пальці, п’яту, литку.

Серце провалилося вниз від полегшення.

— Дякую, — прошепотіла я.

Він хмикнув.

— Можеш поцілувати коханого чоловіка на знак вдячності.

Я повільно підняла на нього погляд.

Спопеляючий. Різальний. А Сайрас — хоч би що.

— Ну то що? В чоло? В щоку? Чи ти віддаєш перевагу драматичному романтичному моменту в підземеллі? Я не проти.

— Я віддаю перевагу удару ногою, яку ти щойно вилікував. Протестувати, так би мовити.