Глава 6. Відійди, ти мені сонце закриваєш

Сайрас, не дивлячись на нас, жбурнув у бік найближчих каменів якийсь артефакт — щось кругле, тьмяно світле й підозріло схоже на портальний камінь.

Достатньо близько, щоб хлопці могли його підняти.

— Чого стоїмо? Особливе запрошення чекаємо?! Бігом! — гаркнув він, і його голос подіяв краще за будь-яке пинання-закляття. Хлопці дружно загупали, завовтузилися й почали рухатися з потрібною амплітудою.

Камінець прихопили із собою.

Він кинув на мене погляд.

— А ти чого розляглася? — уточнив уже з сарказмом.

Я повільно підняла голову, намагаючись виглядати якщо не велично, то принаймні не жалюгідно.

— Засмагаю. Не видно, чи що? Відійди, ти мені сонце закриваєш.

Його губи смикнулися.

— Як завжди, смак у тебе на відпочинок — так собі, — буркнув він.

Я спробувала підвестися і скривилася.

Щось було не так.

Дуже не так.

Я глянула вниз — на свою ногу.

І… не відчула її. Зовсім.

— Кляті демони… — прошепотіла я.

— Що? — уже з ноткою напруги спитав Сайрас.

Він прослідив за моїм поглядом і примружився.

А в наступну мить за його спиною пролунали крики. Не просто шум — ні. То були дикі, пронизливі верески, від яких кров у жилах перетворилася на крижану крихту.

Ми одночасно повернули голови.

І побачили — тьму потвор.

Ні, не образно — буквально. Їх було стільки, що ліс потемнів, ніби хтось лив чорну фарбу прямо між деревами. Рогаті, пазуристі, хвостаті, з крилами і без, із кількома пащами — справжній пекельний звіринець.

— Мати твою… — не втрималася я.

— …чорнолісську, — докінчив за мене Сайрас.

Вилаявся вже не пошепки — по-дорослому. По-чоловічому. Так, що Крам спіткнувся об корінь.

А потім сталося те, чого я точно не очікувала.

Геть.

Він підхопив мене на руки. Просто взяв і підняв. І навіть виду не подав, що йому важко. Я відчула себе пір’їнкою. І дівчиною в біді.

— Ти що робиш?! — обурилася я, хапаючись за нього, бо… ну, а куди подітися?

Але все одно засоромилася. Бо не засоромитися в такій ситуації було просто неможливо.

— Дивно, але несу тебе, — сухо відказав він. — Або хочеш повернутися й поспілкуватися зі своєю подругою, яка намагалася відгризти тобі ногу?

— Ще слово — і я сама її сюди покличу! — прошипіла я.

А він біг. І, треба визнати, біг швидко. Неймовірно. Не як людина.

Хоча чому я дивувалася? Він же темний… У них, мабуть, із дитинства ДНК переробляють під «особливе». І сила одразу незвичайна, і зовнішність така, що дівчата шиї собі — й іншим — вивертали, аби лише глянути на темного мага.

Ну, крім мене, звісно. Ще бракувало, щоб я собі шию скрутила. Ага, біжу така — і волосся назад.

Тим часом Сайрас продовжував бігти — крізь дерева, звивистими стежками, повз хлопців, які рвонули за нами, спотикаючись і горлаючи.

— Професоре! — заверещав Тео. — Що з нею?!

— Вона не в змозі бігти! — кинув Сайрас. — Але цілком здатна коментувати все на ходу. Якщо хочеш — можемо помінятися місцями!

— Я можу нести! — гукнув Ясен.

— Не можеш, — відрізав Сайрас.

— І чому?

— Тому що я так сказав. Біжи, якщо не хочеш, щоб я віддав тебе тварюкам.

У мене сіпнуло око.

— Це, на твою думку, аргумент?! — прошипіла я йому на вухо.

— На жаль, так. Або ти хотіла, щоб я назвався твоїм чоловіком? У твоєму контракті це пункт дев’ятий. Можу, без проблем. Просто подумав, що потім ти себе за це зжереш.

— Ти читав мій контракт?!

Я навіть сама його толком не читала. Дочитала до того місця, де побачила шанс утекти к чортам. Треба б, звісно, дочитати.

— Я його писав, люба.

Я не знала, що в ту мить вразило мене сильніше — темрява монстрів позаду чи його зізнання.

Хоча… гаразд. Друге. Безперечно друге.

— Коли активувати портал?! — закричав Тео.

— Коли ми відірвемось достатньо далеко, інакше потвори поповзуть за нами! — гаркнув у відповідь Сайрас, міцніше перехоплюючи мене на руках.

А я вчепилася йому в шию.

І зовсім не з романтичних спонукань — просто інакше на наступному повороті мене б здуло, як криво приклеєний пакет із базару.

Тому що Сайрас мчав лісом так, ніби Чорнолісся спалахнуло.

І все було б гаразд — ну, наскільки «гаразд» може бути, коли ти в обіймах чоловіка, на якого злишся вже рік життя, — але в той момент у ногу Тео вчепилася тварюка.

Вчепилася серйозно.

Він завив так, що навіть Крам підстрибнув. А потім наступна тварюка пішла в атаку — вже на нього. Ясен не встиг навіть розвернутися, як його повалило на землю.

— От би їхню магічну… — пробурмотів Сайрас крізь зуби.

Він різко зупинився, озирнувся, одною рукою продовжуючи тримати мене (а це вже було цирковим номером), а другою — почав відбиватися від тварюк.

І не просто відбиватися — феєрично.

Він швиряв їх у різні боки, відбивав пазуристі лапи, прицільно кидав темні хвилі магії, а однією ногою навіть відкинув особливо нахабного монстра, який намагався вчепитися за його плащ.

І все це — з однією вільною рукою й зі мною на руках.

— Ти глуздуєш? — пробурмотіла я. — Це що, новий рівень чоловічого перфекціонізму?

Він не відповів. Лише стиснув зуби ще сильніше.

— Активуйте портал зараз! Я їх затримаю! — заричав він, притискаючи мене щільніше й відступаючи.

Хлопці визволилися з лещат пащ, закляття спрацювало, і в повітрі заплескав мерехтливий овал порталу.

Нестабільний, але прохідний.

— Візьмемо Василину, ми доставимо її в медпункт! — крикнув Крам, розвівши руки.

Сайрас зробив крок уперед, підносячи мене до порталу, майже передав…

І тут він — просто взяв і зник.