Глава 5. Хочеш лишитися тут і поспілкуватися?

Він спершу глянув на тварюку, потім на нас. У його погляді було стільки розрахунку, що я вже злякалася — а раптом він вирішить віддати нас їй на розтерзання.

— Ну і чого ти мовчиш?! Треба щось робити, — невдоволено буркнула я.

— Хочеш лишитися тут і поспілкуватися з псинкою? У вас багато спільного, — зауважив він.

Я вигнула брову, бо вже свербіло відповісти тією ж іронією.

— У бажанні відкусити тобі голову? О, так. Ми майже сестрички-близнючки. Або братики… Я, до речі, не можу визначити стать цього створіння, — відрубала я, і посмішка вийшла красномовною.

Всередині прокинулася якась звірина готовність. Якщо чудовисько хоче спробувати мою шию — нехай спробує. Але спершу я підсуну йому Сайраса. Або їй.

— Судячи з того, як воно шкірилося й прагнуло нас усіх погризти, це була самиця.

Принаймні так заявив професор Сайрас із таким незворушним виглядом, наче ми спостерігаємо фазу цвітіння якоїсь болотної кувалди, а не стоїмо носом до носа з зубастим кошмаром із темряви.

— Авжеж, — фыркнула я, закочуючи очі. — Тільки жінки в нас хочуть кусатися. Чудовий аналіз, професоре. Може, в неї ще й настрій стрибає, га?

— Красуне моя, помовчи трохи, — протягнув Сайрас із ледачою усмішкою, навіть не відриваючи погляду від потвори. — Усі мої мозкові процеси відволікаються на апетитну тебе.

Я роззявила рота, потім швидко його закрила. От же зараза — збентежив! Звідки в нього такий арсенал фраз, що вибивають мене з колії?!

Я навіть не встигла гідно відповісти словом, хоча дуже хотіла, бо в наступну мить потвора рвонула вперед.

Зірвалася з місця, наче скажений пазуристий ураган.

— Рухайте булками! — гаркнув Сайрас, виплескуючи свою магію. — Чию ногу відгризуть — самі винні!

І тут почався концерт. Ми з хлопцями кинулися тікати — хто з гідністю, хто з панікою, а хто з цілковитим усвідомленням, що Чорнолісся — це вже не «практика», а реаліті-шоу з вибуванням просто в пащу.

Бігла я найшвидше.

Бо інстинкт самозбереження — як добрий артефакт: спрацьовує без команди. І слава всім богам, що я не скам’яніла, інакше від мене залишилися б лише спогади. Тим паче, я навіть визначити цю тварюку не могла!

Позаду гриміло, вибухала магія, ревіла потвора й лунав чийсь дикий крик. Я навіть намагалася не озиратися.

А що? Зжеруть мого чоловіка — мені ж краще. Не доведеться боятися, що раптом передумаю й захочу вийти за нього заміж.

Ну, вже зі своєї волі. Розумієте, так? Хто знає, на які дива й гормони здатне моє тіло. Бо Сайрас, якщо чесно, — просто ходячий тестостерон.

Навіть не просто «передумаю». А — захочу.

Я аж скривилася від самого цього слова.

Сайрас із першого дня знайомства почав псувати мені життя. Хоча ні, не псувати — він її методично перекроював під якийсь свій сценарій: спершу той дурнуватий контракт, потім — «невтручання», а далі — його всюдисущу присутність у Академії. І Ліру він налякав! А це, між іншим, талант — вона ж могла й дракона в узду взяти.

Чого вже там соромитися. Подруга в мене бойова, і словниковий запас у неї — розкішний. У цьому ми з нею співпали.

Ні-ні. Узагалі не варіант.

Про що тільки думала моя надто дружелюбна половина мозку? Напевно, про шикарного чоловіка.

О, так. Він виглядав так, наче зійшов із глянцевого журналу «Як бути звабливим і небезпечним, не знімаючи чорної мантії».

І ось, поки я подумки сперечалася сама з собою, хто з нас дурніший — я чи я, мене встигли схопити за ногу.

Я гепнулася на землю. Мох, каміння, гілки — усе дружно зустрілося з моїми боками. Скрізь, у шумі крові у вухах, я почула, як хлопці мене обігнали.

І… зупинилися. Не втекли.

Серйозно? Не втекли?

Ясен, Крам і Тео стояли поруч. Обличчя в них були такі, ніби перед ними розчинився портал у пекло й звідти полізли чорти. Може, так воно і було.

Я теж озирнулася. І, чесно кажучи, одразу пошкодувала.

Мене тримала за ногу та сама зубаста тварюка. Копита, пазурі, роги — усе на місці. А паща, повна слини й зубів, дивилася просто на мою ногу з непідробним ентузіазмом.

— Я, звісно, рада, що ви мене не кинули в пащу цієї потвори, але, може, зробите хоч щось?! — майже закричала я. — Чого стоїте й дивитеся?!

Тео нарешті отямився й жбурнув у неї вогняну кулю. За ним — Крам.

Магія спалахнула… і згасла.

Тварюка навіть вухом не повела. Вона продовжувала тягнути мою ногу, явно розраховуючи, що я рано чи пізно дозволю відкусити шматочок добровільно.

— Вона не реагує! Чому вона не реагує?! — закричав Крам.

— Ласкаво просимо в Чорнолісся на легку прогулянку, — прохрипіла я й хлюпнула потворі в пику водою. А потім, поки вона сичала й кліпала, викликала знизу коріння, яке вчепилося їй у морду.

Сили закінчувалися. Магія, здавалося, витікала крізь решето.

Хлопці не рухалися. Всі троє застигли, наче загіпнотизовані цим кошмаром.

— Хлопці! Я все розумію — шоу, спецефекти, неймовірний сюжет! Але, може, ви все ж таки зробите ще щось?! — я вже майже пищала. — Я, звичайно, герой по життю, але бажання стати безногою у мене немає!

У потвору полетів згусток чорної магії.

Він увіп’явся їй просто між очей і вилетів із потилиці. Потвора заревла. Не просто крикнула — завищала так, що в мене заклало вуха.

Вона відпустила мою ногу, рвонула назад і завила вже не як звір, а як щось розумне. І, судячи з цього вереску, я їй зіпсувала обід, вечерю й, можливо, віру в магічну перевагу.