Глава 4. Я ж казав, що ми всі тут загинемо!

— Ні, ночувати тут залишимо тільки тебе, — солодко всміхнулася я.

— Я не хочу! Я боюся темряви! — майже плачучи вигукнув Крам.

— Припини верещати, як дівчисько, — прошипів на нього Тео.

— Замовкни, гарячі брови, — огризнувся Крам, блиснувши очима.

— У мене хоча б брови гарячі, а в тебе нічого гарячого немає. Не дарма дівчата від тебе сахаються.

— Було б чудово, якби ви обидва помовчали, — прошипіла я, зупинившись і обернувшись до них. — Ми в Чорноліссі, а не на дитячому майданчику!

— Ти що, найрозумніша тут? — Тео зробив крок уперед, у його очах спалахнув виклик.

На його пальцях зайнялося полум’я.

Я різко обернулася — магія здригнулася всередині, ще мить — і я б відповіла. Але не встигла:

Сайрас рушив швидше, ніж я встигла подумати.

Клац — і повітря між нами згусло, миттєво загасивши полум’я. Тео здригнувся, наче його вдарило струмом.

— Цього достатньо для відрахування, адепте Конзою, — пролунав хрипкий, низький голос Сайраса просто над моїм вухом.

Тео зблід і опустив голову.

— Я... прошу вибачення. Не стримався. Жінка не має командувати! — видихнув він, але останнє слово майже перейшло в гарчання.

Сайрас примружився.

— Зараз це не жінка, — тихо вимовив він, — а член команди.

Тео побілів іще більше.

— Навіть якби серед нас була рослина, — продовжив Сайрас спокійно, — ви не маєте права принижувати нікого. Особливо члена команди. Я висловився достатньо чітко?

І, не чекаючи відповіді, він різко вивернув Тео зап’ясток.

Той завив і заверещав, наче порося.

Я стояла зовсім поруч і відчувала кожною клітиною, як від Сайраса виходила напруга — гаряча, щільна, всепоглинаюча.

І так, у голові промайнула цілком безглузда думка: ніби він мене відгородив. Як скеля. Велика, надійна.

А потім я подумки сама себе ляснула по щоці.

З глузду з’їхала, чи що? Він же просто виконує свою роботу!

— Продовжуємо рух. Залікуйте свого одногрупника, — кинув він сухо й рушив уперед, навіть не озирнувшись.

Тео залишився сидіти на землі, обличчя перекосилося від болю. Крам із Ясеном схилилися над ним, поспіхом шепочучи лікувальні закляття.

Я стояла трохи осторонь, дивлячись на їхні метушливі рухи, і не втрималася від тихого буркотіння:

— Зібралася в нас команда мрії.

За хвилину Тео вже стояв — зморщений від болю, але з цілою рукою. Ми рушили далі.

Повітря ставало дедалі густішим. Гілки гнулися й тяглися, наче намагалися доторкнутися до нас. Під ногами стелився сизий туман, ховаючи коріння та каміння.

— Це ненормально, — нарешті промовив Сайрас, зупинившись. — Ми мали б уже перетнутися з кількома групами.

Він озирнувся, вдивляючись у морок між деревами, і я помітила, як у його погляді на мить спалахнула тривога — коротка, ледь помітна.

Я напружилася й теж почала вдивлятися поміж стовбурів. Порожньо.

Ні спалахів заклять, ні звуків, ні слідів.

Здавалося, ліс нас проковтнув. Або ж поглинув усе навколо — навіть звук. Не чути пташиного співу, не видно жодної тварини. Дивно, що ми взагалі нікого не зустріли.

— Може, це ілюзія? — прошепотіла я до Сайраса.

— Якби ж то, — відповів він. — Ілюзію я б відчув.

— Що робимо? — запитала я.

Він глянув на мене — коротко, але уважно, ніби оцінюючи мій психічний стан. А він, чесно кажучи, був далекий від стабільного. Ще трохи — і почну ікати, як Крам.

— Не можна рухатися далі. Треба закріпитися й зрозуміти, що нас оточує.

Ми синхронно кивнули.

І в ту ж мить десь збоку, поміж дерев, пролунало гарчання.

Глухе, низьке.

Таке, що нутрощі скрутило в вузол.

— Це не ілюзія, — тихо мовила я.

Сайрас підняв руку, наказуючи стояти на місці. Ми миттєво завмерли.

Гарчання посилилося — стало ближчим.

Ліс, здавалося, ожив: гілки зашелестіли, листя затріпотіло, земля ледве відчутно здригнулася.

Крам пискнув:

— Може, це просто звір?..

— Давайте кинемо Крама звірові? — прошипіла я крізь зуби.

— Не треба! Я мовчатиму! Обіцяю! — заверещав він тоненько.

У наступну мить щось майнуло між стовбурами.

Сіре, масивне, з парою світних очей.

І з кожним вдихом воно ставало ближчим.

А тоді з темряви вийшло.

Не просто звір — потвора. Двонога, з копитами, мов спотворений відгомін крилатого вепра зі стародавніх легенд.

На зріст — не менше за Сайраса, а може, й вище. Коли воно підійшло ближче, я мимоволі відступила: тінь істоти накрила частину лісу, і навіть повітря стало важчим.

Воно було повністю вкрите шерстю — рогате, масивне, з крилами за спиною. Не охайними, як у летючих грифонів, а зім’ятими, брудними, ніби зшитими зі старої шкіри, яку давно пора було спалити.

Лапи — велетенські, з вигнутими гострими кігтями.

Замість нормального обличчя — лише очі й потворна паща, з якої стікала густа слина.

— От бачите! Я ж казав, що ми всі тут загинемо! — заверещав Крам.

— Ще слово — і я дозволю адептці де Краш кинути вас просто в лапи чудовиську, — гримнув Сайрас.

Я не втрималася й уперше за день розсміялася — щоправда, сміх вийшов нервовим.

— Я готова, тільки мене туди не кидайте. Я несмачна… зовсім, — прошепотіла я, відчуваючи, як серце калатає під ребрами.

І тут він вимовив фразу, від якої волосся на потилиці стало дибки.

Він говорив тихо, щоб інші не чули:

— Брехати недобре, лапко моя.

— Я? Брешу? Борони Боже, ніколи такого не було — і ось знову, — огризнулася я.

Потвора нахилила голову; її очі — дрібні, жовті, мов ґудзики, — вивчали мене з такою увагою, ніби я була апетитною закускою.

Я відчула, як вона вже прикидає, з якого боку краще вкусити, й перед очима майнула неприємна картина: ось я — чийсь обід. Не найкращий день у моєму житті.

— І що тепер робитимемо, професоре Сайрасе? — спитала я, намагаючись, щоб голос не тремтів.