Глава 3. Легка прогулянка

А ще ж зовсім недавно, у Дембурзі, була весна. Цвіли вишні, повітря було свіже й легке. А тут — осінь. Справжня, хрустка, із жовто-червоним листям, що тихо опадає під ноги.

Це особливість нашого міста: воно стоїть зовсім поруч із Чорноліссям, тож клімат і навіть пори року тут змінюються, як їм заманеться. У решті країни мала бути весна, а тут — будь ласка, осінь у всій красі.

Майже як у самому Чорноліссі. Дивно, що тут теж осінь… Вочевидь, розлом справді розбурхався не на жарт. І нас навмисне відправили просто в його осердя?!

Так собі спосіб позбутися студентів.

— Ваша практика почнеться з легкої прогулянки Чорноліссям, — пролунав рівний голос професора Сайраса.

«Легка прогулянка», ага. Особливо коли тебе супроводжує чоловік, здатний одним закляттям спалити півконтиненту. І коли ти опинилася… в самісінькому серці темряви.

— Від мене не відходити. Тримайтеся разом. Будьте уважні — придивляйтеся до всього навколо. Ви ж розумієте, чим може закінчитися ця вилазка? — його погляд ковзнув по кожному з нас, холодний і пильний.

Бідолаху Крама помітно труснуло. І, здається, він навіть гикнув. Я закотила очі. Сподіваюся, бодай цього разу його штани залишаться сухими.

— Ой, які ж ви сміливі хлопчики, — пробурмотіла я собі під ніс.

Сайрас кинув на мене короткий, але виразний погляд.

— Чорнолісся небезпечне через розлом, що десь у його глибині, — не втрималася я, коли всі мовчали. — Ніхто не знає, де саме він, бо магічне поле постійно змінює місце або приховує його.

Сайрас повільно повернувся до мене. Губи вигнулися в хижій усмішці.

— Мінус бал, де Краш.

— За що?! — обурилася я, вирівнюючи плечі.

— За те, що відповідаєш без дозволу.

Він явно насолоджувався моментом. У його очах танцювали чортики, і я майже чула їхній підлий сміх.

— А ви ж не казали, що не можна відповідати без дозволу, — парирувала я, схрестивши руки на грудях.

— Я сподівався, що у вас вистачить розуму це зрозуміти, — спокійно мовив він, вигнувши брову.

Та він… от же ж гад!

Щоб він подавився власною важливістю!

Я прикусила язика, аби не сказати це вголос, і глибоко вдихнула.

Ні, Василино, не вбивай його в перший день практики.

Хоча… спокуса велика.

Сайрас знову повернувся до лісу.

— Чорнолісся небезпечне не лише розломом із Пекла, а й тими створіннями, що з нього виходять. Ніхто не знає, яка тварюка з’явиться цього разу — магічне поле там нестабільне.

По спині пробіг холодок.

— Із розлому чого? — спитав Тео, намагаючись удавати хороброго.

Але я добре чула, як у нього цокотіли зуби.

— Перепрошую, професоре, ви сказали — розлому Пекла?

— Саме так, — підтвердив Сайрас. Його голос став нижчим, тихішим, але від цього лише моторошнішим. — Розлому Пекла.

— А… Пекло існує? — пробурмотів Тео, очевидно, не сподіваючись почути відповідь.

Сайрас глянув на нього так, що той миттєво прикусив язика.

— Ми рідко про це говоримо, — спокійно продовжив він. — Наш світ — лише частина багатошарової системи. Є світ людей, є світ світла, є Пекло. Ми — посередині. І всі ці світи пов’язані магією.

Він зробив паузу, ковзнувши по нас поглядом:

— Інакше звідки б у нашій мові було стільки людських слів?

Риторичне запитання.

Ми рушили стежкою. Під ногами тихо хрустіло листя, а сонце, пробиваючись крізь крони, грало золотими відблисками на мантіях. Ідилія.

Якби не знати, що за цією красою ховається безодня, звідки виповзають потвори, здатні проковтнути тебе, не залишивши й попелу.

Тео крокував поруч і шепнув:

— Він завжди такий… крижаний?

— Ні, — відповіла я, — іноді ще й вибухає.

Тео тихо пирснув.

Сайрас озирнувся, і ми одночасно зробили вигляд, що просто обговорюємо погоду.

— Тео Конзой, — чітко промовив він, — розмови під час руху — мінус бал.

— Але ж Василина теж говорила! — зрадницьки випалив Тео.

— Вона вже отримала свій мінус, — холодно відповів Сайрас.

Я шикнула на Тео:

— Дякую, герой.

Він винувато знизав плечима.

Ліс поступово темнів. Повітря ставало густішим, звуки кроків — приглушеними. Магія довкола відчувалася навіть без чутливих артефактів — важка, давня, гнітюча.

Сайрас ішов попереду — впевнено, спокійно, ніби сама темрява підкорялася йому. Іноді його мантія ледь ворушилася, й від того по шкірі пробігали мурахи.

Я намагалася не дивитися. Не думати. Не згадувати. Та все одно ловила себе на тому, що пам’ятаю — його голос, коли він вимовляв моє ім’я. Не так, як тепер — холодно й офіційно, а тихо, м’яко, наче тільки для мене.

Досить, Василино.

Тиша довкола справді вибивала з рівноваги.

— Професоре, — порушила я тишу, — якщо розлом такий небезпечний, то чому нас сюди відправили?

— Щоб ви навчилися битися з реальними противниками, — відповів він без тіні усмішки.

— А якщо хтось із нас не доживе до кінця практики?

— Отже, практика завершиться раніше, — сухо відрубав він.

Я зціпила зуби.

— Прекрасно, — пробурмотіла я.

— Дякую, стараюся, — спокійно відказав він.

Чомусь інших груп і викладачів ніде не було видно.

І що далі ми йшли цією нескінченною дорогою, то сильніше мене точило відчуття, що щось не так.

Занадто тихо. Занадто порожньо. Навіть птахи змовкли.

— Можливо, нас розподілили по Чорноліссю, — припустила я, обводячи поглядом ліс.

Дерева тут стояли так щільно одне до одного, що пробиратися ставало дедалі важче. Жодної щілини, жодного просвіту — і що далі ми йшли, то густішим ставав морок.

А груп було чимало — щонайменше десять, кожна зі своїм наставником. Тож імовірність залишитися без зв’язку з іншими була мінімальною.

Та ми — четверо студентів і один професор — ішли вже другу годину, й ніхто, окрім нас, так і не трапився.