Глава 2. Радий зустрічі

Усе навколо ніби сповільнилося. Голоси інших студентів, скрип пера в руках професорки Мері, шум вітру — усе відсунулося десь далеко, на задній план.

Тільки він. Стояв біля краю майданчика, трохи осторонь від викладачів — високий, у чорній мантії, зі знаком факультету на грудях.

Його руки були зімкнуті за спиною, а погляд — надто спокійний, майже крижаний.

Сайрас Сейш Сейрен.

Мені здавалося, що я відчуваю його запах навіть звідси — аромат шоколаду, п’янкий і солодкий. Від нього перехоплювало подих, і я мимоволі прикусила губу.

Його зелені очі плавно ковзнули по мені — знизу вгору, наче він бачив крізь одяг.

Я була цілком готова до практики: плащ, тепла куртка на зразок пухового жилета, водолазка, штани, чоботи на шнурівці. Здавалося, тіло сховане під кількома шарами тканини, але від нього нічого не можна було приховати. Інакше чому на його губах з’явилася та усмішка — повільна, промовиста, небезпечна?

Він і під час нашої першої зустрічі був таким — не застуканим на чомусь непристойному, а тим, хто беззаперечно володіє ситуацією.

Наші погляди перетнулися. Мене обдало гарячим розрядом, серце забилося швидше. Я облизнула пересохлі губи й ковтнула повітря.

Клятва.

Клятва. Клятва.

Стільки років я уникала його. Стільки років ховалася в Академії, аби не бачити цих очей. І ось тепер… він — наш куратор.

Я глибоко вдихнула.

«Спокійно, Василино. Ти — аристократка. Ти не тремтиш перед власним чоловіком, ти просто злишся».

Шкода, що моєї найкращої подруги не було поруч. З нею я завжди почувалася впевненіше: могла і відстояти себе, і захистити її.

Але тепер вона вагітна — і я щиро раділа за неї. Їй це личило. Та її чоловік, звісно, й чути не хотів про подорожі на небезпечні практики вагітної дружини.

Куратора нам призначили не для забави — біля меж Чорнолісся було справді небезпечно.

Зазвичай практику проводили на полігоні, але новий ректор вирішив інакше: вважав, що лише реальні умови здатні виховати справжніх магів і дати безцінний досвід.

Сайрас зробив крок уперед — повільно, впевнено, ніби кожен його рух мав значення. Його погляд ковзнув по Тео, Краму, Ясену… і зупинився на мені.

Гарячий. Обпалюючий.

Мене знову кинуло в жар. Світ наче звузився до одного дихання. Повітря стало занадто багато — і все воно пахло ним: шоколадом, осінню, чимось рідним, затишним і пряним.

Хотілося доторкнутися до його волосся, сховатися під його подихом. Ближче. Ще ближче.

— Радий зустрічі, — промовив він тихо, але виразно, коли підійшов зовсім близько.

Я випрямилася, піднявши підборіддя. Досить, Василино! Якщо даси слабину — він замкне тебе вдома й витягатиме назовні лише для того, щоб похвалитися гарною дружиною.

Сидітимеш у маєтку, наче в золоченій клітці.

— Не взаємно, — відрізала я, і кутики його губ ледь помітно сіпнулися.

Професорка Мері, ніби не помічаючи напруги, спокійно продовжувала:

— Усі групи повинні вирушити на вантажну платформу. Вас супроводжуватимуть наставники. Пам’ятайте: жодних самовільних дій, особливо на території Чорнолісся.

Я слухала краєм вуха, вдивляючись у спину нашого куратора, який стояв попереду, ніби нічого не сталося.

А я прожарювала його поглядом, повним люті.

Нащо він сюди приперся? Він і так знає, що ми пов’язані шлюбом за контрактом. І я не маю жодного наміру робити його своїм справжнім чоловіком!

Навіть якщо він… ну, нічого собі чоловік, — це не скасовувало факту: він явно прийшов, щоб мені життя зіпсувати.

Чи, може, він подався до Академії тільки для того, щоб мене звідси виключили?!

От же ж гад! Я цього так просто не залишу. Сама доб’юся, щоб вигнали його, а не мене.

Тео нахилився до мене:

— Ти його знаєш?

Очевидно, що він мав на увазі не професійне знайомство, а щось особисте.

— Поняття не маю, хто це, — процідила я. — Черговий пихатий гусак.

— Ага, — протягнув він, явно не повіривши.

Схоже, чутки про наш зв’язок уже почали ширитися.

Сайрас тим часом підійшов до нашої четвірки.

— Група де Краш, — промовив він, ніби смакуючи кожен звук мого прізвища. — Збирайтеся. У нас мало часу.

— А чому група де Краш?! Тут, узагалі-то, є чоловіки! — обурився Тео, насупившись.

Сайрас повільно повернувся до нього й холодно окинув поглядом.

— Бо я так вирішив. У вас є питання, адепте?

Під спопеляючим поглядом магістра Тео одразу знітився й, здавалось, просто здувся. Ех, як завжди. Краще б уже мовчав, чесне слово.

Я кинула короткий погляд на Сайраса, піднявши брову.

— Ми готові, пане кураторе.

Сайрас кивнув.

Треба перестати називати його в себе в голові «Сайрасом». Професор Сайрас — ось, так краще. Солідніше звучить.

Хоча… ні. Все одно дратує.

Може, «покидьок на півставки»? Або «самовдоволений демон із викладацьким посвідченням»? Гаразд. Придумаю прізвисько пізніше — коли роздратування трохи спаде.

Професор Сайрас зробив крок уперед і змахнув рукою. Повітря перед ним завирувало, стискаючись у спіраль, — і розчинилося, відкриваючи портал. Густе, мерехтливе марево, що переливалося зеленкувато-срібними відтінками, зависло просто перед нами.

— До Чорнолісся, — коротко промовив він.

Я глибоко вдихнула, поправила ремінець сумки з артефактами й ступила слідом за ним, намагаючись не думати про те, що йду за власним чоловіком.

Ми й оком не встигли змигнути, як уже стояли на кордоні. Повітря змінилося миттєво — стало вологим, важким, насиченим запахом смоли й моху. Перед нами розкинулося Чорнолісся — безкрає, темне, з переплетеним гіллям, що змикалося над головами й майже не пропускало неба.