Розділ восьмий

Світлана

Кілька тижнів підготовки до весілля, промайнули, мов один день. Я прокинулась від тихого писку будильника та довго не могла повірити в те, що це відбувається насправді. Вже сьогодні.

За сніданком мама крутилась на кухні, ніяк не здатна вгамувати нерви.

– І все-таки, я повинна бути з тобою поруч, допомогти вдягнути сукню, і дивитись на зачіску, і щоб все було добре, – приговорювала вона, поки я викладала яєчню на тарілку. – І яка у вас програма? Викуп нареченої буде?

– Мам, припини.

– Ну, це ж традиція…

– Дурнувата традиція, а всі викупи, які треба було, Богдан раніше за мене заплатив, – відрубала я, ледь встигнувши прикусити язика, щоб не сказати, що він не для того витягав її, мою матір, з того світу, аби зараз займатись такою дурнею. – У нас буде елегантне європейське весілля, і мені подобається, що на ньому не знайшлось місця тому, що ти кличеш традиціями. Про сукню подбає салон, для макіяжу ми винайняли візажиста, і зачіску теж зробить майстер, вчора ми вже все натренували, – запевнила я матір. – Тобі просто треба прийти на свято і насолоджуватись ним, без жодних зайвих клопотів.

– Це приємні клопоти, – заперечила мама. – Знаєш, коли я виходила заміж, все було саме так. Пам’ятаю, Ігор віддав останні триста гривень як викуп…

Вона не зважала на мій скам’янілий вираз обличчя, навіть бровою не повела, коли я кинула на неї вбивчий погляд, продовжувала просторікувати про те, як виходила заміж за тата.

– А потім ти в нас з’явилась. Я дуже швидко завагітніла, майже одразу після весілля, ще й твоя бабуся не вірила, що я ще дівчинкою була у першу шлюбну ніч…

– Сподіваюсь, ви не розмахували простирадлом з кров’ю.

– Світланко, ну що ти таке кажеш!

– Мам, ти чудово знаєш, що я погано ставлюсь до свого батька, а твоє з ним весілля не вважаю чимось позитивним. Давай краще не будемо це обговорювати – і не будемо сваритись, бо мені неприємно слухати, коли ти говориш, як то було добре. Не було. Він – зрадник, і весілля, яке пройшло за правилами, цього не виправдовує.

– Невже ти справді не хочеш бачити його на своєму весіллі?

– Я навіть йому не повідомляла.

Розмова затихла. Мама сердилась; вона вважала, що я маю вчиняти інакше. Останнім часом я багато внутрішніх образ намагалась проковтнути та проігнорувати, викинути з голови, не сердитись, повторювала про себе, що вона просто прохворіла і зараз шукає яскравих вражень, от і захопилась так цим весіллям. Мама завжди була дуже романтичною.

Я вдалась в неї, просто довелось відкрити очі і повернутись до реальності в більш молодому віці. А їй і після сорока одне й те ж на думці.

Помивши тарілку, я визирнула у вікно та посміхнулась.

– Богдан вже приїхав, – повідомила мамі. – Піду…

– Це неправильно, що наречений бачить наречену до розпису, – зітхнула вона, знову посилаючись на якісь забобони. – Погана прикмета.

Я відчула, як неприємно тягне серце. Хотілось, щоб все пройшло ідеально. І швидко. Сьогодні ввечері ми будемо чоловіком та дружиною, і це головне. Я не знала досі, чи закохалась у Богдана, але з кожною секундою була все ближче до цього почуття.

Нехай тільки нас нічого не випробовує, не змушує мене швидше визначатися. Досить з мене випробувань.

…Я вискочила на вулицю і майже одразу втрапила в чоловікові обійми. Сама пригорнулась у відповідь, насолоджуючись тим жаром, що розпалював в мені Звірецький.

– Неймовірно виглядаєш, як завжди… Цікаво, яка ти будеш у своїй весільній сукні, – Богдан ковзнув руками по моїй талії. – Мені вже не терпиться тебе побачити.

– Біля вівтаря, – посміхнулась йому я. – Раніше – погана прикмета.

– Ти віриш у прикмети?

– У мене не настільки багато було везіння, аби я зараз ризикувала, – чесно відповіла я йому.

Звірецький нахилився ближче. Він вперся лобом у мій лоб, і я відчувала на собі палючий погляд чоловіка, але цього разу він не лякав, навпаки, ніби заохочував, підтверджував, що все буде добре. Теплі долоні забрались під мій тонкий гольф, і я охнула, відчуваючи, як вони опаляють шкіру.

– Тепер в тебе буде везіння і все, чого ти забажаєш, – стиха промовив він. – Лано, я обіцяю оберігати тебе від будь-якого лиха.

– Тоді зустрітись з тобою було все одно що витягнути щасливий лотерейний білет, – трохи незграбно пожартувала я.

– Сподіваюсь, тобі подобається приз в цій лотереї.

Я заглянула Богданові в обличчя. Він зараз був таким гарним… Ці мужні риси обличчя, до яких я не просто звикла, а й встигла розбудити в собі бажання, його сухі губи, поцілунки яких я вже встигла намріяти на своїй шкірі… Хай ці стосунки починалися дивно, але я відчувала себе щасливою нареченою, а не бранкою, яку тягнули під вінець.

Те, що між нами відбувалось, було правильним.

– Так, – я запустила пальці у його густе темне волосся, – приз в цій лотереї найкращий, який тільки можна собі уявити.

Богдан посміхнувся та муркнув, наче задоволений кіт. Це був абсолютно новий для мене звук, і чомусь від нього в грудях розтеклось дивовижне полегшення. Ми стали ще ближчими одне до одного. А я відчула себе достатньо закоханою, аби раптом щиро, від усього серця забажати, щоб швидше минуло весілля та настала наша перша шлюбна ніч.